день пам"яті

поїхали з мамою на кладовище -- провідати рідних.
по квинатрю у нас вийшла довга прогулянка --- у Гараджі в нас вже лежить купа народу.
там сонячно і тихо.
і багато людей -- провідують рідню.

мій дід по мамі воював, танкіст, дійшов до Відня. бабуся, її мама, окупацію пережила в Білорусі з малою дочкою на руках. і дідів старший брат воював, і бабин молодший брат.
татова мама, моя бабуся, була з татом і дідом в евакуації в Середній Азії. татів батько був вже непризовного віку -- він ще у російсько-японську воював і у громадянську. його старший син -- від першого шлюбу -- артилерист пропав без вісти у 1941 році після наступу німців на Київ, батько його довго шукав, але так і не знайшов.

зі.
зауважила, що на пам"ятнику в бабусі і діда -- вони обидва білоруси, з Білорусі, в нас там купа рідні (до речі, з"ясувалося, що в мене є _ще_ два брати і вони живуть в Ізраілі. в мене купа двоюрідних, а троюрідних взагалі неміряно, більше половини з них я ніколи в житті не бачила і навіть імен не знаю -- в Білорусі, Росії і трішки в Україні ще), -- напис російською.
а до того, як перебратися на Волинь, вони спілкуватися білоруською. отак і відмовляйся від рідної мови.

до дня перемоги

будь-яке горе має бути прожите і оплакане. це називається праця скорботи. коли ми визнаємо, що сталося горе, і вчимося з цим горем жити. для цього про це горе треба говорити.
це так і називається -- проговорювати горе.
коли ми не маємо на це можливості -- скажімо, це війна і спочатку треба вижити, ця праця відкладається на пізніше, на тоді, коли ми можемо собі це дозволити.
а з Голодомором сталося інакше -- говорити про це було неможливо -- це могло спричинити смерть, буквально, і ця травма була усунута із суспільного дискурсу і замовчувалася. коли травма не проговорюється, її доводиться утискати і приховувати, а це віджирає емоційний ресурс, постійно -- як чорна діра.
а це була така чорна діра на рівні всієї нації.
яка наклалася на чорну діру травми розвалу імперії, громадянської війни і війни між Україною і Росією.
а потім на ці дві наклалася травма другої світової.
яка теж не проговорювалася як горе, а лише як свято перемоги радянського ладу над німецьким нацизмом.
в українських умовах це була значно складніша картина, яка включала в себе купу травм -- і захоплення Західної України Радянським Союзом, і колабораціонізм, і патризанщина -- радянська і націоналістична, і евакуація, і окупація, і вивіз людей на примусову працю, і винищення євреїв, циган, психічно хворих та інших євгенічно небажаних груп, і те, як наші воювали -- згадати хоча б "закидування трупами", що його практикували радянські генерали, і заградзагони, і що не відпускали у відпустки -- так, як це робили німці, і ті є сірі свитки -- вояки, яких радянська влада забрала до війська після звільнення території України -- не давши їм ані вишколу, ані форми,ані зброї -- і це я не кажу про те, що переживали жінки -- на окупованих територіях, у вигнанні, після звільнення -- це окрема величезна недосліджена тема -- і вже фактично нема як її досліджувати, бо нікого майже живих відтоді не лишилося, щоб запитати.
і от, власне, суспільний дискурс у нас фактично від радянського не відрізняється.
він не визнає всієї цієї многоплановості, він ігнорує множинність досвідів - а травма нікуди не дівається.
вона не проговорюється.
величезна травма, страшне горе -- яке сидить в нас всіх і жере наш емоційний ресурс, бо наша срана інтелігенція і наші так звані писменники неспроможні проговорювати це горе для нас.

совиний дзен

Originally posted by snowwhite_bird at post