Mary Xmas: Бо я давно не вірю в силу слова

tomato sauce
swims in happy comatose
only me pathetic wimp
have no fucking place to swim

колись дуже давно я оргаінзовувала семінар з гендерної лівнгістики. і поширювала інформацію про нього в різних українських спільнотах жежешечки. і якийсь хлоп на мене образився, що я принесла своє оголошення у спільноту укр-націоналізм. щоб мені помститися, він постворював профілі на сайтах знайомств від мого імені. я до адмінів звернулася, і ті профілі повидаляли -- але купа хлопів ломилася мені в аську.
серед них був один, який напросився до мене танцювати стриптиз.

як це виглядало, ( під катом )

подумати лише, яка я тоді була жовіальна і авантюрна!

в минулу поїздку в Луцьк нарила отакі листівочки з місцевими краєвидами --
ця десь початку чи середини 60-их, моя мама надіслала її своїй сестрі з піонертабору.


а це листівки, якщо я правильно розумію, середини 70-их. парк імені Лесі Українки в центрі Луцька (ну як в центрі. з одного боку в парка центр міста -- а з іншого край міста і поля)



між іншим, я теж пам"ятаю -- коли у парку в каналах плавали лебеді і качки. в них були хатинки посеред каналів, і вони навколо поважно походжали і з гідністю їли хліб, що його їм кидали діти і дорослі. і де тепер ті лебеді?


я сумую за тим, як парк виглядав до середини 90-их. затишний, зелений, густий, як ліс -- в ньому водилися зайці, лисиці -- а на стадіоні, на якому зараз зробили типу кінну школу, навесні і восени зупинялися перелітні птахи. коли на футбольне поле сідає неміряно лелек -- в тебе перед очима -- таке видовище не забудеш.

а тепер в парку повирубували купу дерев -- включно із здоровими, і вздовж Стиря теж. тепер замість зелених завіс, затишних маленьких галявин і густих кущів, які давали тінь, прохолоду і свіже повітря, там тепер вбога стрижена трава і все.

брат в Луцьку розбирав антресолі і знайшов чудове:

це, на хвилиночку, ВІА Світязь на нашому родинному мерседесику в Луцькому замку.
правда, де на цьому фото Гершензон і Говорадло, я не знаю. може, їх тоді у ВІА Світязь і не було. (до речі, чи ви в курсі, що Софія Ротару починала свою музичну кар"єру саме у Волинській філармонії? ну от, я вам сказала)

мене поряд із цим мерседесиком можна побачити ось на цій листівці приблизно того ж часу:


в Мареничів (які мешкали у сусідньому будинку від будинку моїх батьків) був подібний мерс -- тільки в нашого дах відкидається, а в їхнього був стаціонарний. ну і наш помаранчевий з чорним, а їхній просто чорний.
але вони свого продали ще десь на початку 90-их.

якщо ви пам"ятаєте, в травні я писала, що під Карловкою наш із чоловіком давній друг Олег пропав без вісти.
пару тижнів тому з"явилися підстави вірити, що він дійсно тоді не загинув і може бути десь живий.
його мама разом з Хавром і моїм чоловіком їдуть його шукати -- чи хоча б сліди, куди він міг потрапити.

але я не про це.
дістала Дмитрові з шафи рюкзачок, скласти речі в дорогу. а на рюкзаку стрічечка жовто-блакитна -- аж сіра. попросив її випрати. не знаю, чи почепить назад, чи я почеплю, коли вони повернуться.
так я про стрічечку.
я почепила помаранчеву стрічку на свій рюкзак десь в листопаді 2004 року -- коли за це ще цілком могли побити.
і носила її аж майже до кінця літа наступного року -- а потім замінила її на жовто-блакитну. я купила її тоді пару метрів у крамниці поблизу від площі Льва Толстого (коли ми прийдемо до влади, оце теж треба буде перейменувати) і відрізала по шматочку на бантик всім, хто приходили до нас на глінтвейни -- що їх варив Олег.

ця стрічка на рюкзаку з"їздила зі мною в Штати, повернулася звітам і пережила ще одну революцію.
а тепер я її випрала і не знаю, чи вішати її чоловікові на рюкзак -- чи не ризикувати.
бо кажуть, там на сході багато людей просто чекає, яка влада нарешті прийде, і чимало тих, хто чекає, що прийде не наша влада...

або хвилинка ностальгії
( Read more... )

дякую за прінтскрін котічку pussy_ca_at :)

підведу попередні підсумки.
під час Помаранчевої революції в нас в хаті постійно відігрівалися революціонери різного віку і статі. цього разу ми живемо у Вишневому, і відігрівається тут лише мій чоловік.
минулого разу я проводила майже весь час працюючи і сварячись із противниками Помаранчевої революції у жж. в межах тих дискусій я знайшла чимало людей, які думали так само, як і я -- і ми стали взаємними френдами, а з часом і справжніми друзями в реалі.
щоправда, чимала частка цих людей з часом спілкування зі мною згорнула -- я так розумію, в силу різних причин; ми порозфренжувалися, а дехто з них порозфренжував мене ото вже в цю революцію -- бо я, мовляв, стала ідеологічним рупором фемінізму і всіх задовбла зі своїими бабами та їхніми правами.

а в цю революцію я практично в жоден значний срач не влізала -- крім одного, у феміністках, і то здебільшого сварилася там із киянкою, яка впевнена, що Беркут -- янголи, а протестувальники -- чорти з рогима.
для мене стало нецікаво переконувати росіян -- а в тих росіян, що зі мною не згідні, вистача здорового ґлузду не лізти до мене в жж.

зі.
одна з речей, яку я ціную в людях надзвичайно високо -- це лояльність. і взаємність. і кожного разу, коли я розумію, що людям, які мені подобаються і яких я б хотіла бачити серед своїх друзів і запрошувала до себе додому, до мене нема діла, мені стає дуже-дуже прикро.
в революції це стає іще наочніше. і ще сумніше.

gloria_ma -- отут

сумна цитата:
Росія - прОклята країна, що живе, здається, заради того, щоб підкласте якесь гівно сусідам і в цьому бачить свою екзистанційну задачу.

коли в 2004 році все починалося, ми з Дмитром жили на Льва Толстого -- і до Майдану нам було 10 хвилин пішки.
перші два дні ми простояли на Майдані -- і бачили, як зводять намети на Хрещатику, і те, наскільки дії помаранчевої команди були хаотичними і не відповідали їхнім власним словам, але не це було важливо.
і за ці два дні я так промерзла, що застудилася. з температурою під 39.
в мого чоловіка пріоритети розставлені правильно (ну, тоді ми не були одружені, ми жили разом вже два роки, а розписалися значно пізніше, роки через три, щоб він міг поїхати зі мною в Штати, а так і досі були б нерозписані) -- і він мені сказав: лишайся вдома, бо якщо тобі на вулиці стане геть погано, нікому буде з тобою поїхати в лікарню.
і я лишилася. він з друзями -- і своїми, і нашими спільними -- робив революцію, а я вдома забезпечувала тил -- і цілком пристойно це робила, маю зауважити.
я забезпечувала їм тил матеріально -- чаєм і теплом -- і інформаційно: я моніторила інтернетік і телевізор, і доповідала всі новини. саме тоді ми купили йому мобільний (бо до того він відмовлявся, бо не бачив в мобільних жодної потреби).

плюс я робила замовлення, які приходили від наших клієнтів.
і приймала людей з інших міст, які приїздили на революцію і не мали місця де спати. в нас тоді перегостювала купа народу.

мені цікаво, чому досі ніхто з дослідниць гендерної історії України не зробила дослідження про жінок і те, що вони робили того холодного листопада і грудня.

про Радянський Союз

( Read more... )

при чому дід мій по татові якраз був, як вони кажуть, із етіх. але до революціїї теж був вчителем. після того, як відвоював на Російсько-японській війні -- де поморозив собі легені. а після революції (був в Колчака начальником зв"яззку, спалив всі документи і фотографії, поміняв прізвище -- так що насправді моя фамілія аж ніяк не Дмитрієва) працював у Наркомпросі у Луначарського, а після того все життя бігав по всій країні -- і що характерно, завжди встигав переїхати до того, як за ним мали прийти.
а дід мій по мамі був партійним інструктором на Волині. він був після війни, тому ніколи в хатах не ночував -- а ночував у скирті. тому і вижив. на відміну від багатьох інших. а потім очолював курси цивільної оборони.
а його дружина, мама моєї мами, акушерка за освітою, під час окупації в Білорусі лікувала і наших партизан, і німців. і хто з них був страшніший -- так і не скажеш. вона мамі дуже мало про це говорила.

але я не про те.
коли мене звинувачують у відсутності поваги до досягнень радянської влади, я завжди дуже дивуюся. моя родина для радянської влади зробила більш ніж достатньо, щоб не почуватися бідними родичами, яким перепало з барського стола трішки прав і можливостей.

на цій фотці знова кухня моїх батьків -- і на тій кухні представниці й представники трох сіток -- Ужгородської, Рівненської і Луцької: (і один мій колишній бойфренд)
( Read more... )

а це візит Подуряна до Луцька ( Read more... )

я і моя найкраща університетська подруга (ми і в школі всі 10 років в одному класі вчилися)( Read more... )

в мене на чорній кофті -- чорний фідошний значок. боже, як я горювала, коли --значно пізніше, вже коли переїхала до Києва -- його загубила... ( Read more... )

а це день сітки :) і святкування :) я там по центру, але не очевидно. на фото люди з Луцької, Рівненської та Київської сіток. (а ще три моїх колишніх бойфренди і один колишній чоловік. я ж казала, що все життя зустрічалася лише з програмістами, нє?)( Read more... )

дякувати stekunova_sem (хай вона нам сто років буде здорова), дізналася, що моя рідна бурса вчергове перейменувалася:
ВНУ перейменували: тепер він ‒ Східноєвропейський
нарешті мені є до чого вжити нову юзерпику.

поступала я свого часу до Луцького педінституту (в мене там свого часу дід був проректором, а бабуся завідувала кафедрою психології), при чому одразу після того, як я туди поступила, його перейменували на Волинський державний.
національним він став значно пізніше -- я на той час вже давно його закінчила і навіть перевелася з аспірантури до Києва, до нацонального лінгвістичного. але і там в мене не склалося.

подборка карикатур из журнала Крокодил с комментариями по истории феномена джинсов в СССР.

у меня первые джинсы были индийские. а потом мне дали носить правильные джинсы, не Левиса, но что-то сравнимое по крутости.
а потом у меня были пирамиды. не джинсы, а шикарные парусиновые штаны.

когда я работала в областной телерадиокомпании (сразу после универа), я три года подряд подавалась на программу "Гендер и культура" в Центрально-Европейском университете.
ну и в последний, третий раз решила попросить написать мне рекомендацию главреда ТВ, которая ко мне хорошо относилась. она сказала -- я не знаю, что надо писать, напиши, что тебе надо, а я подпишу. ок, сказала я.
я написала рекомендацию, все дела. приношу ей, а она говорит -- слушай, а давай её подпишу не я, а наш гендир. я с ним поговорю.
ок, говорю я (а гендир этот отличался довольно склочным характером). иду готовить документы -- это украинский оригинал и английский перевод.
приношу ему все эти бумажки -- он их берёт, читает -- и смотрит на меня с явным неодобрением. дочитывает -- и начинает меня вычитывать -- как я смею так себя расхваливать, это неприлично! и по уже напечатанному, со всеми печатями тексту начинает вносить правки. я смотрю на это в ужасе -- времени у меня в обрез, завтра надо это всё отправлять.
короче, закончил он свою диатрибу тем, что люди должны служить родине, а не по заграницам шляться.
при этом у него старшая дочка уже лет 5 как жила в Штатах, ага.
короче, попил он мне крови -- а в ЦЕУ меня так и не взяли.

Мапа школи
на схеме школы детям предлагают отметить места, где они чувствуют себя в опасности или некомфортно.

если бы в мои школьные годы меня попросили такое сделать, пожалуй, единственное место, где я чувствовала себя однозначно в безопасности и комфортно, была школьная библиотека. там обычно, кроме библиотекарши, никого не было. плюс там была куча старых книжек -- сказок, приключенческих и прочего -- которых давно не было в городской библиотеке.
в классе, в коридоре, на лестнице могли толкнуть или ударить.
в спортзале могли запустить в голову мячом.
в столовку я не ходила -- уж больно паскудно она пахла.
причём тогда я даже не воспринимала это как что-то ненормальное.
ну подумаешь, побили. фигня какая.

а я, наверно, тут ни разу не упоминала, что я была в числе авторов команды КВН "Роги Енд Копита" инъяза и факультета социологии ВДУ (теперь -- ВНУ), которая играла в областном финале против сборной Луцкого политеха, капитаном которой был сам Сашко Положинский.
и наша команда была ничуть не хуже.
я до сих пор жалею, что когда уходила с телевидения, не сделала себе копию записи той игры. а теперь попробуй найди, блин...
впрочем, у меня нет и копий интервью с волынскими музыкальными группами, которые я делала для своего телепроекта.
будут у меня дети -- и показать будет нечего, блин.

прошу дуже:

у луцькому видавництві Надстир"я, в которого навіть сайту нема. і мейлу. є тільки телефон.
і грошей вони татові за цю книжку не дали -- дали лише частину накладу, мовляв, самі розповсюджуйте.
я навіть не знаю, чи це краще за Капранових, котрі нам за другу татову книжку вже 5 років не можуть віддати 300 гривень. (ба більше, я навіть не можу її тепер на їхньому сайті знайти)

щоправда, назвати цю книжку геть новою в мене не вийде -- тато написав її в середині сімдесятих, якщо я не плутаю, і вперше видав у журналі Світ пригод -- виходив такий журнал у Львові в дев"яностих. не знаю вже, через що, але той журнал загнувся. на жаль.
видавав його, до речі, отой самий Романчук, на колонку якого я дала посилання у попередньому пості.
в нього в отому журналі тато надрукував кілька речей -- але знову, ніякого гонорару йому за це не дали, а дали лише купу журналів, котрі потім довго лежали в батьків під диваном (і в мене -- в Києві) -- через повну непридатність нашої родини до будь-якої комерційної діяльності.

то от тоді, коли він цю книжку написав, її не брали до друку через надмірний націоалізм, хоча всі рецензенти визнавали, що написано класно, авантюрний сюжет міцно тримає до останньої сторінки, а герої цікаві і події незаяложені --
оскільки головний герой -- пан Казімір, поляк, колишній співробітник російської -- ще за царя -- розвідки, котрий намагається вижити на Волині наприцінці 1930-початку 1940 років, де перед початком другої світової і після її початку перетиналися інтереси цілої купи різних країн, і відповідно, там було повно шпигунів та іншої морської сволоти.
і все це написано на основі спогадів тих, хто все це спостерігав на власні очі -- чи брав безпосередню участь.

і знову -- якщо не плутаю, саме цю книжку -- вже на початку дев"яностих -- в батька взяло видавництво Каменяр -- але за місяць до запланованого друку книжки несподівано для всіх розвалився Радянський Союз (і тут він нам підгадив), і за два дні вартість паперу виросла в десять разів, і всім було вже не до татової книжки.

зі.
а от якби тато не вперся рогом і поїхав поступати до Літературного інституту в Москву, як йому пропонувала мама -- і як, власне, зробив Микола Рябчук після того, як його турнули зі Львівської політехніки з вовчим квитком за націоналізм -- то почали б його видавати ще за совєтів і заробив би він (мій батько, тобто) -- при тодішніх гонорарах і відрахуваннях від накладів -- дикі гроші.

але й зараз теж непогано.


це з якогось дуже давнього -- 1989 чи 1990 року -- журналу Перець.
в мене ця картінка була вклеєна на третій сторінці шкільного щоденника останні два роки в школі. а на передостанній в мене були Фредді Крюгер, Джейсон Вурхіс і той хлоп із бензопилкою зі старої Різанини бензопилкою у Техасі, вирізані з журналу Кіноекран.
але де я її діла, не знаю.
а ця збереглася. вона в мене на стіні причеплена.

а ведь я уже живу без СССР дольше, чем жила с ним.

под катом. с комментариями.

( Read more... )

sestra_kerry выдала мне на меня вот такие ассоциации:

кашемир, яблоки, heavy metal queen, Пікардійська Терція, Луцкий замок

и в соответствии с условиями игры, я их откомментирую, это раз, и два -- выдам всем желающим свои ассоциации на них.

итак, ( Read more... )
вот как-то так.

напоминаю -- в коментах принимаются заказы на ваши пять ассоциаций :)

вообще, я последнее время задумываюсь о том, как бы выглядела моя жизнь, будь я мужчиной.
мои родители были уверены, что первенец у них будет мальчик -- уж больно сильно брыкалась (считается, что девочки поспокойней). а родилась я :)

глядя на моего отца и моего малого, я думаю, я была бы довольно импозантным мужчиной. выоским, с широкими плечами и светлыми волосами и рыжей бородой. я бы постоянно экспериментировала с растительностью на лице - - то усы, то баки, то шкиперская борода, то испанская бородка.

я бы очаровывала женщин и носила стильную одежду и шляпу с пером, и длинные пальто, и возможно курила бы трубку. ещё я бы изредка пила.
у меня было бы намного меньше комплексов, связанных со внешностью.

я бы практиковала боевые искусства. если точнее, то у-шу. стиль тигра. и стиль пьяного. (наш тренер с самого начала был против женской группы, но не мог ничего с нами поделать -- практически все 5 лет, что мы у него занимались, он говорил, что хочет от нас избавиться. когда всё окончательно распалось, мы продержались ещё полгода. а потом всё. когда он снова собирал клуб, я уже не пошла. у любой лояльности есть свои пределы)

не исключено, что я была бы программистом. и неплохим программистом. мне было 12, когда я попала в компьютерный кружок. и была там единственной девочкой. весь год, что я туда ходила. а потом я оттуда ушла -- не сошлась характером с руководителем кружка. а потом и нужды особой не было -- любую работу по настройке компа делали мои бойфренды (встречаться с программистом не только легко и приятно, но и выгодно).
возможно, я была бы переводчиком-синхронистом -- я бы не боялась облажаться так сильно, как я боюсь (вот Димыч вообще облажаться не боится. при том, что я переводчик более сильный. но я боюсь. и потому не беру устные заказы). плюс у меня не было бы травматического опыта с клиентами -- меня не просили бы заваривать кофе и не ставили бы в известность, что во время поездки меня будут трахать (с этими я, естественно, никуда не поехала).

меня бы взяли в аспирантуру сразу и не морочили бы голову. я бы защитилась. преподавала бы. и сейчас уже вполне могла бы быть докторантом.
не исключено, что я бы поехала поступать в Москву или Питер. с соответствующими последствиями.

а. ещё я бы умела майстрячить и чинить машины. мой отец -- мастер на все руки, и я да, умею забить гвоздь и собрать / разобрать что-то простое по схеме. но ничему более сложному он меня не учил. будь я мальчиком, он бы брал меня с собой в гараж не только мыть машину, но и её ремонтировать.

скорей всего, я бы была жената и у меня бы уже были дети. не исключено, что я бы решилась отправиться за рубеж учиться намного раньше.
я бы точно была атеистом. вот насчёт феминизма и национализма не знаю.

а. ещё я бы писала худло. не самого лучшего качества, но и не самое плохое. потому что у меня ни самомнения, ни графоманских амбиций для этого не хватает.

днём я наблюдаю, как народ с этажей выше нашего швыряет вниз из окон мусор.
а сейчас ночь, темно, никто ничего не швыряет. зато я обоняю, как кто-то курит шмаль. и даже, кажется, не очень плохую. не то чтобы я в этом разбиралась -- но пахнет интересно, да.

на днях шла домой с базарчика, где покупала арбуз. из нашего подъезда два парня грузили в пикап игровой автомат. в профиль он выглядел точно как умывальник из Мойдодыра.

зы.
вытянула из торрентов пару десятков альбомов всякого старья -- восьмидесятые, все дела. теперь слушаю Сикрет Сервис. оказывается, я их с детства люблю. особенно Вспышку в ночи:


посмотрела в Википедию. это шведы. господи, благослови Швецию!

ззы.
дочитала статью. оказывается, я люблю синтипоп.

зззы.
а ещё оказывается, я с детства люблю Спейс. и Френка Дэвида. странно в плейлисте натыкаться на вещи, которые я слушала с бобин, когда мне было 6...

в linguaphiles:
"Will you marry me?" is not the only way for a man asking for a woman's hand in marriage.

In Japan, a Japanese man often says one of these as a means to propose:

パンスを洗ってください　Please wash my underwear.

毎日、みそ汁を飲みたい　I would like to drink miso soup everyday.

In Singapore, a Singaporean man may ask, "Shall we get an HDB flat?" to propose.

HDB is government flat, and big subsidies are given for first time home owners, usually the newly-married.

надо заметить, что в юные годы я пользовалась популярностью у мужчин. у программистов, если быть точнее.
так вот, один мой тогдашний бойфренд как-то с воодушевлением заявил мне, что когда мы будем жить вместе, я буду стирать его носки. эта перспектива меня так напугала, что я от него сбежала, и очень быстро.
(не, там на самом деле было много других привходящих, но своё тотальное недоумение по поводу того, почему это я вдруг должна стирать чьи-то ещё носки, кроме моих, я до сих пор помню)

вывод:
не предлагайте трепетным девам стирать носки. они от этого пухнут и дохнут.

при том, что мне практически каждую ночь снятся всякие ужастики, экшены, триллеры, драки, бои, стрелянина, кровищща, кишки, изнасилования, трупы, зомби, и другая кровавая научная фантастика и фэнтезятина -- кошмары как таковые снятся мне очень редко.
вот такие, когда липкий ужас заливает всё тело, сковывая движения и не давая вырваться.
у меня довольно странные кошмары.
они, как правило, связаны с какими-то чудовищными неназываемыми тварями в глубокой чёрной воде. как правило, это бассейн. ночь. факелы. мозаичные края. и что-то там, в глубине бассейна. неназываемое.
не только в бассейне, кстати. вообще глубокая вода.
или что-то подземное. оно себе ползёт, а дома на поверхности рушатся.
причём сюжетно эти кошмары очень просты -- в отличие от моих обычных снов, где, как правило, идёт параллельно несколько сюжетов, которые между собой сложносочинены.
и они не изменяются -- с детства.
правда, в детстве и отрочестве несколько раз снилось, будто за мной кто-то гонится, а я не успеваю найти ключи, чтобы укрыться за дверями родительского дома.
но этих не было уже больше 15 лет, пожалуй.
вот недавно приснился бывший муж. не знаю уж, чего он мне там сказал или сделал, но я в полусне потребовала от Дмитрийсаныча меня немедленно обнять, а то мне страшно. он обнял, ему не жалко :)

есть, впрочем, один сон... кошмар, точней.
очень, очень неприятный. он приснился мне только один раз, лет 7 или 8 назад, но я его почему-то очень хорошо помню.
промозглая ранняя зима. холодно, сыро, и снег с водой в рытвинах в земле.
я (я -- девочка. лет 11. тощая. грязная. вшивая. больная. я себя не видела. я себя так ощущала) выползаю из типа землянки под корнями вывороченного, давно сгнившего дерева на опушке леса, перед которым поле. чёрное. в серых проплешинах подтаявшего снега. перерытое вдоль и поперёк не то траншеями, не то не знаю чем, неровное, короче, и убогое.
птиц не слышно, небо затянуто светлосерыми тучами. и ветер. сырой.
и я вижу, как по полю идут несколько взрослых мужчин в шинелях. оборванные. грязные. голодные. злые. и я ныкаюсь обратно в свою нору. потому что я что-то о них знаю. не в смысле об этих конкретных. а в смысле -- чего от таких вообще можно ждать.
я сижу в своей норе и тру руку. на которой шрам от человеческих зубов.

этот сон настолько ярок (не в смысле цветов, а в смысле ясности ощущения) и настолько детален, что кажется, будто я провалилась в чьё-то воспоминание или реальное переживание. т.е. не тогда -- это я уже позже поняла. много позже.
надеюсь, она выжила.