ще з полів
Feb. 19th, 2014 01:31 amOlena Maksymenko
звідси
Була "в полі" з 8 ранку. Відчуття, що це день, за яким обривається історія. Після якого ми всі вже не будемо такими, як до того. Ранок, величезна колонна, молитва, гімн, пісні на Майдані. Всі рухаються у піднесеному настрої, як зазначив Ігор Швайка, "мирний протест, озброєний до зубів". Дійшли до Маріїнки, перелізли через кордон камазів - "Альо! Ні, мамо, що ти, я не лізу в натовп!". Приникані "беркутами" чи вв-шниками канапки з ковбасою під кузовом - комусь не пощастило поснідати. Один із силовиків "косить" під пресу, вдівши відповідну жилетку, старанно знімкує на камеру наші обличчя.
Межа між "Іще не скоро почнеться, встигнемо сходити в магазин" та польотом бруківки і вогнем геть стерлася. "Зайнялося" одночасно і всюди. Якщо вірно розумію, поштовхом послужило те, що Рибак відмовився ставити на повістку дня повернення до Конституції 2004.
На розі Інститутської і Шовковичної на даху намалювалися снайпери, що також фігачили звідтіля гранатами. Їх потім, до слова, змінили наші, що ще пізніше знову були змушені здати позиції. Одна граната епічно полетіла в наш бік, покотилася і шарахнула просто під ногами. Ноги враз наче обдало окропом, боляче не було. Тільки за кілька годин з*ясувалися п*ять дірок - одна дуже навіть солідна, інші дрібні. Дірки залатали, а боліти почало, лише коли припинила ходити - достатньо, аби не гризтися, що більше не можу стояти на барикадах.
Тим часом захопили і натхненно рознесли на друзки офіс ПР. Потрощили вікна, винесли звідти усі документи, повиганяли переляканих чиновників, одному з них незле дісталося. Повиганяли ментів, реквізувавши попередньо зброю, обладунки на всіляке інше начиння. Найважче було стримувати розлючений натовп, що був готовий зірватися на цих випадкових жертвах.
Між тим, горезвісну заяву про внесення до порядку денного теми Конституції таки підписали. Але "феєрію" було уже не спинити.
Бійка з тітушками - останніх взяли в полон і позорно провели Майданом. Туди ж, у Профспілки, привели міліціянта, вдягненого у форму бійця ВВ. Його також ледь не розірвали, старшим бійцям доводилося стримувати своїх, що хотіли розправи. "Ти звик, що можна бити, знущатися, да, сука?! І нічого за це не буде?!" - кричали ті. Весь час приносять нових і нових поранених у страшному стані. Один, напівпритомний, пошепки і швидко називає ім*я, "Паспорт у кишені", і відключається.
Впіймані на Інститутській "беркутівці" не відзначилися відвагою, коли "відгрібали" від протестувальників - плакали і повторювали "У нас бил пріказ". Серед натовпу, разом із бійцями - могилянські професори, художники, письменники, священники.
Коли я надумала вибиратися, "замінувалося" метро, на автодорогах виник колапс. Сирени "Швидких" не вщухають. До редакції так і не вдалося дістатися. Друзі довезли і здали на руки батькам, із наказом "не випускати до ранку".
Кому треба фото і відео з подій - піднімаємо руки, цього добра в мене багато гіг.
Не знаю, чи буде в нас усіх "завтра", і яким воно буде. Ніколи не думала, що радітиму відносно легким травмам друзів (один із них, боєць, має дві зламані руки і шви на голові), бо це, можливо, вбереже їх від кривавого місива, що зараз триває. Все, що є, це "без надії сподіватися" і не лишатися осторонь. Бережіть себе, друзі! Ми прорвемося, інакше ніяк!
звідси
Була "в полі" з 8 ранку. Відчуття, що це день, за яким обривається історія. Після якого ми всі вже не будемо такими, як до того. Ранок, величезна колонна, молитва, гімн, пісні на Майдані. Всі рухаються у піднесеному настрої, як зазначив Ігор Швайка, "мирний протест, озброєний до зубів". Дійшли до Маріїнки, перелізли через кордон камазів - "Альо! Ні, мамо, що ти, я не лізу в натовп!". Приникані "беркутами" чи вв-шниками канапки з ковбасою під кузовом - комусь не пощастило поснідати. Один із силовиків "косить" під пресу, вдівши відповідну жилетку, старанно знімкує на камеру наші обличчя.
Межа між "Іще не скоро почнеться, встигнемо сходити в магазин" та польотом бруківки і вогнем геть стерлася. "Зайнялося" одночасно і всюди. Якщо вірно розумію, поштовхом послужило те, що Рибак відмовився ставити на повістку дня повернення до Конституції 2004.
На розі Інститутської і Шовковичної на даху намалювалися снайпери, що також фігачили звідтіля гранатами. Їх потім, до слова, змінили наші, що ще пізніше знову були змушені здати позиції. Одна граната епічно полетіла в наш бік, покотилася і шарахнула просто під ногами. Ноги враз наче обдало окропом, боляче не було. Тільки за кілька годин з*ясувалися п*ять дірок - одна дуже навіть солідна, інші дрібні. Дірки залатали, а боліти почало, лише коли припинила ходити - достатньо, аби не гризтися, що більше не можу стояти на барикадах.
Тим часом захопили і натхненно рознесли на друзки офіс ПР. Потрощили вікна, винесли звідти усі документи, повиганяли переляканих чиновників, одному з них незле дісталося. Повиганяли ментів, реквізувавши попередньо зброю, обладунки на всіляке інше начиння. Найважче було стримувати розлючений натовп, що був готовий зірватися на цих випадкових жертвах.
Між тим, горезвісну заяву про внесення до порядку денного теми Конституції таки підписали. Але "феєрію" було уже не спинити.
Бійка з тітушками - останніх взяли в полон і позорно провели Майданом. Туди ж, у Профспілки, привели міліціянта, вдягненого у форму бійця ВВ. Його також ледь не розірвали, старшим бійцям доводилося стримувати своїх, що хотіли розправи. "Ти звик, що можна бити, знущатися, да, сука?! І нічого за це не буде?!" - кричали ті. Весь час приносять нових і нових поранених у страшному стані. Один, напівпритомний, пошепки і швидко називає ім*я, "Паспорт у кишені", і відключається.
Впіймані на Інститутській "беркутівці" не відзначилися відвагою, коли "відгрібали" від протестувальників - плакали і повторювали "У нас бил пріказ". Серед натовпу, разом із бійцями - могилянські професори, художники, письменники, священники.
Коли я надумала вибиратися, "замінувалося" метро, на автодорогах виник колапс. Сирени "Швидких" не вщухають. До редакції так і не вдалося дістатися. Друзі довезли і здали на руки батькам, із наказом "не випускати до ранку".
Кому треба фото і відео з подій - піднімаємо руки, цього добра в мене багато гіг.
Не знаю, чи буде в нас усіх "завтра", і яким воно буде. Ніколи не думала, що радітиму відносно легким травмам друзів (один із них, боєць, має дві зламані руки і шви на голові), бо це, можливо, вбереже їх від кривавого місива, що зараз триває. Все, що є, це "без надії сподіватися" і не лишатися осторонь. Бережіть себе, друзі! Ми прорвемося, інакше ніяк!