гендер і революція - частина двадцять перша

[maryxmas]

Maria Berlinska
Мені бабуся колись розповідала, що вона маленькою дівчинкою сапала в полі буряки, і от так пішла вперед-вперед в поле, обігнавши всіх їх. Їй кричать жінки типу там: «Марусю! Кидай все!», вона каже: «Чого?», - «Війна почалась!». От, так само тут. Ми прокинулись зранку, і Кльопа мені сказала: «Ми проспали революцію. Почалась революція».
До цього ми всі традиційно - якось звичажно - протестували на кухнях і по квартирах, але от якась пройшла грань, це була остання крапля, коли не вийти вже було неможливо.
Я була кожен день з двадцять другого до тридцятого, а потім Тася взяла і купила мені квиток в Кам’янець, і цей вечір… І я забігла в потяг в останній момент.
Моя особиста історія дуже така епічна з приводу цього штурму (11 грудня – авт.), бо я себе відчула таким якимось кіноперсонажем, зйомки тіпа Смольний, Зімній, - я відчула себе связним революції. Насправді, я ніколи не почувала себе в тій ролі, в якій я була в ту ніч. І це сталось не по моїй волі, а це сталось тому що були такі обставини.
Час зжимається, і ти, ну… Ну, по-перше, ти забуваєш про домашню їжу, ти не встигаєш просто дома готувати. В тебе режим, наприклад, ніч проводиш на Майдані, о сьомій ранку їдеш з Майдану, приїжджаєш додому, приймаєш душ, і ти розумієш, що тобі вже потрібно їхати в Могилянку. Причому, коли ти приїжджаєш додому о сьомій ранку ти чесно собі кажеш, що нє-нє-нє, от зараз після Могилянки я поїду додому спати. Але ти з Контрактової їдеш назад, і так як я живу на Голосіїво, то це Контрактова і через Майдан. І перед цим ти собі клятвено пообіцяв, що нє-нє-нє, я поїду відісплюся, я дуже хочу спати. Але ти проїжджаєш Майдан, і ти не можеш… Ти виходиш і кажеш собі: «Ну, я просто вип’ю чашечку кави, просто постою подивлюся, просто, ну, п’ять хвилин». І врешті о сьомій ранку… Ти знаходиш собі роботу завжди. За ці дні це було там, починаючи від прибирання сміття, коли ми витягнули десь мішків двадцять сміття і завершуючи тим, що я там робила канапки, координувала якусь поставку води, дров, допомагала в прес-центрі, допомагала в інфо-центрі. Насправді, Майдан хороший тим, що людина може вибрати собі сферу занять.
Ну, зокрема, є таке, все-таки гендерний розподіл, і жінок там якось закликали нарізати канапки, а чоловіків тримати барикади, але я себе в це ніколи не заганяла, і коли треба було тримати барикади, я тримала барикади.
Коли я тримала барикади я напевне кілька десятків разів почула про те, що… Серед чоловіків, які знаєш повертаються, ти з ними плече до плеча стоїш, тримаєш ці барикади, і вони повертаються, знаєш, дивляться в обличчя: «Та ти жінка! Йди звідси!». І це було постійно, на що у мене була проста відповідь: «Я передусім громадянка і у нас рівні права, старий, читай Конституцію».
Це невеличка така республіка – країна в країні. Російський якийсь журналіст нещодавно у своїй статті порівнював це із Запорізькою Січчю, типу от така вольніца, ну насправді трохи не так, але це напевне перша країна в моєму житті, в якій мені типу насправді комфортно жити.
Я приїхала додому десятого грудня додому з тим, що я нарешті-таки відісплюся. Я роздягаюсь, знімаю свій революційний рожевий комбінезон. Йду в душ і збираюся все вже лягати спати і наостанок я гортаю стрічку новин і знаходжу повідомлення про те, що «Батьківщина» на Українській правді оголосила про те, що на першу ночі буде штурм. Я лаюсь, типу пся крев, вдягаю назад мешти. Думаю, ну все я приїду на Майдан, але якщо на першу не буде штурму, то я сама його влаштую.
Я зайшла в КМДА. Там вже повна бойова готовність, стоять хлопці, вишикувались в ряди, пожежні шланги вже спустили з вікон, щоб поливати, олія стоїть ящиками, щоб поливати сходи, якщо Беркут почне бігти, столи вже якийсь стоять, якась проволока натягнута на сходах, ну тобто це повна бойова готовність. Тут я піднімаюсь по сходах, дмухаючи в шалик, і чую, як старший якийсь типу вояка журить молодшого свого солдата Швейка: «Хто тобі, курва, позволив брати противогаз?! Якщо пользоватися не вмієш, то став на місце!».
Я беру ці маски, заливаю їх двома пляшками оцту, забігаю на кухню, набираю пакет масок, ну штук тисяча там було, як мінімум. На вулиці обливаю оцтом, обпікаю собі руки. І я закидаю ці маски от тут хлопцям сюди на передову. Я просто підбігаю спочатку ззаді даю їм ці маски, вони просто починають їх теж хватати, зривати із цього пакету, а потім вони просто забирають у мене цей пакет і просто кидають вперед.
Звонить Бізя, каже, Маша, я бачу по Громадському там почався штурм Будинку профспілок з боку Михайлівської. Я кажу: «Really?» , він каже «Really». Я підбігаю до Тягнибока, який щось віщає протестувальникам. Я підбігаю до нього і кажу: «Олег Ярославович, там почався штурм Будинку профспілок, зробіть так, щоб люди, які не задіяні тут, підтягнулись туди». Він мені каже: «Та не може бути!». Він такий високий і, знаєш, дивиться зі сторони Інститутської і каже: «Та ні, я там нічого не бачу». І тут я вже набираю Бізона, кажу: «Андрій, скажи йому», типу підтвердь мої слова. Даю йому слухавку, чую щось по телефону «тра-та-та-та». Тягнибок такий: «Да, справді? Ну, все я вас зрозумів». І буквально через тридцять секунд оголошується зі сцени типу всі хто не зайнятий, підходьте до Будинку профспілок.
Я згадувала якийсь свій віршик, який я написала за два дні до цього з відсилками типу на слог Горького і на образ Стельмаха, про те що: Над людским разлитым морем рьяно зреют гроздья гнева и шумит мятежно море, и ворочает гранит (ну, це власне про Ілліча). Разорвутся гроздья гнева, разольются теплой кровью. Темной ночью, снежной ночью море кровью закипит.
Я бачила, Діма, як дорослі чоловіки, такі, знаєш, в істериці, казали: «Блядь, щас будуть убівать, щас будут убівать!». Нерви насправді здавали, ну бо так воно було. Хоча всі загалом тримались там достойно.
Я дуже добру пам’ятаю, от стояла я на цьому синьому бусі, а тут внизу на якийсь в’язці дрів стояла Жанна Кадирова десь з п’ятої ранку. І вона постійно: «Ну що там з Інстітутськой отступають?». «Нє, нє, Жанна, стоять!». «А там со сторони Європейськой стоять?», «Стоять, Жанна, стоять».
Ключова частина почалась о шостій тридцять напевно-що, коли я побачила, стоячи на цьому бусі, що задні ряди з Михайлівською починають йти. Ми спершу думали, що вони йдуть, бо замінюються, і коли ми почали всі разом розуміти, що вони йдуть, знаєш, почався світанок, і вони почали йти, і ти навіть не уявляєш, яка це була ейфорія. Просто люди почали кидатись у обійми, знаєш, такий суцільний фрі хаггс. «Вони йдуть, вони йдуть, ура», - по рядам пішло. «Ми перемогли!».
Після цього всього я просто зайшла на кухню Будинку профспілок випити чаю, і охоронець кинувся мене просто обіймати: «Я тебе пам’ятаю, я тебе вже бачив тут не раз. Відстояли! Відстояли!»
Я якось уникала публічних виступів, особливо останніми роками, і ця соціофобія в мені прогресувала, але коли ти вибираєшся на цей синій бус, і ти розумієш, шо там вже йде прорив, і ти це бачиш, то ти береш цей мегафон. І ти вже не задумуєшся: публічний це виступ, чи не публічний виступ. І коли тобі мужики знизу: «Де? Де?Де?», - «Там! Хлопці, тримаємось, тримаємось!».