моя перша колонка
Feb. 3rd, 2007 12:11 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
maryxmasПро дворову просвіту і націоналістичні анекдоти
Про існування геїв я, як будь-яка інша радянська дитина, дізналася з того самого джерела, звідки довідалася і про те, як роблять дітей (щоправда, дещо пізніше) – від таких самих, як я, дітлахів, з якими разом гралася у подвір’ї. Розказували мені про них в виразах непарламентських і пошепки, з анатомічними деталями і неприхованою огидою. Заразом пояснили, що не треба обзивати хлопців отим словом, що ним називають таких чоловіків – якщо я не хочу, аби мені натовкли пику. В сварках після словесних образ із використанням слова на „п” від, власне, образ переходили до бійки. І навіть набагато нейтральніше слово „голубий” могло спричинити такі ж наслідки. Те ж саме я спостерігала не тільки в своїй дворовій компанії, але і в школі.
Про існування лесбійок я дізналася дещо пізніше, і відомості, котрими зі мною поділилися, були значно менш соковитими, але й ставлення було ближче до подиву, ніж до зневаги. Хоча я тоді почула одну річ, котра мене і досі дивує – мовляв, це вони прутня не куштували. Ото якби їх хтось хоч раз добряче відідрав, то вони б забули свої дурні забавки і стали б назад гетеросексуальними.
Моє ставлення до гей/бі/лесбі людей навіть після цих оповідок було доволі нейтральним – зрештою, вони не кажуть мені, що мені робити, чого я маю казати, що робити їм? (Щоправда, мушу визнати, що хлопця, котрий не приховував того, що він гей, я зустріла вживу вже в доволі дорослому віці – мені було десь 18, ну із відкритою лесбійкою я особисто познайомилася вже в Києві) А потім мені до рук потрапив Конівський „Вступ до сексології”, і тому, незважаючи на брак практики (котрої мої однокласники й однокласниці мали набагато більше за мене), я була теоретично підкована і стосовно варіативності людської сексуальної орієнтації.
Саме тому мене страшенно дивували хлопці, котрі повторювали, що ненавидять геїв. Найгірше було з одним – з яким я ледь не одружилася (на додачу він був расист і не любив негрів. Навіть посилання на його улюблений джаз, котрий, власне, чорні і створили, ситуацію виправити не могло). Колись до нього у барі залицявся чоловік, і відтоді він всіх голубих вважав за збоченців і негідників. Я намагалася йому пояснити, що це непродуктивна позиція – адже якби я на таких самих підставах ставилася погано до всіх гетеросексуальних чоловіків, ми б із ним точно ніколи не були разом. Зрештою, наявність серед чоловіків кількох збоченців і негідників, котрі хапають дівчат за сідниці чи намагаються їх гватлувати, аж ніяк не означає, що всі чоловіки такі. Мої міркування не справили на мого кавалера жодного враження. Він понині так само не любить геїв і негрів. Щоправда, одружений він зовсім не зі мною, про що я анітрохи не жалкую.
Взагалі, пояснення за аналогією чомусь не спрацьовують, коли йдеться про упередженість гетеросексуальних чоловіків як щодо геїв, так і щодо лесбійок. Намагаєшся їм втовкмачити нерелевантність „куштування прутня” для сексуальної орієнтації лесбійок за допомогою прикладу – мовляв, якщо прутень таке шикарне і таке „впливове” знаряддя для зміни орієнтації, то, може, їм самим варто його скуштувати і хутенько перетворитись на голубих. А вони у відповідь співають стару пісню про те, що вони геть інші, і з ними це не спрацює...
Не знаю, із чим це пов’язано – із тим, що хлопці, з якими я спілкувалася, подорослішали, чи із тим, що загальний рівень толерантності суспільства зріс, але те, за що роз’юшували одне одному носи ще на початку дев’яностих, вже в їх середині і ще більше – наприкінці десятиріччя все більше ставало приводом для жартів та незлих кпинів, якими хлопці розважали себе і решту компанії.
Ба більше – гетеросексуальні хлопці жартома гралися в геїв (відтворюючи ту поведінку, якою, на їхню думку, відрізняються голубі) – річ абсолютно нечувана ще років з 5 тому. Новина, що хтось із загальних знайомих хлопців живе разом із чоловіком, викликала ненабато більше ажіотажу, ніж така ж новина про знайому дівчину. Не знаю, гарна це новина чи ні, але я абсолютно не уявляю собі анекдота, винесеного в епіграф, років з 15 тому. Так само, як і цього:
- Іване, пора тобі женитися.
-На кому?
-Та хоч би на Гапчиній Марії.
-Не подобається мені Марія...
-То на Миколовій Галі.
-І Галя мені не подобаєься.
-То хто ж тобі подобається?
-Володя...
-Тю... Так він же – москаль!
було надруковано у часописі "Один из нас", число 6 (49) 2006 рік.
- Тьотя Люба! А Ви знаєте, що Ваш син - голубий?
- ШО?! ЗА ЯНУКОВИЧА ГОЛОСУВАВ?!!
- Та ні! В хорошому смислі...
Про існування геїв я, як будь-яка інша радянська дитина, дізналася з того самого джерела, звідки довідалася і про те, як роблять дітей (щоправда, дещо пізніше) – від таких самих, як я, дітлахів, з якими разом гралася у подвір’ї. Розказували мені про них в виразах непарламентських і пошепки, з анатомічними деталями і неприхованою огидою. Заразом пояснили, що не треба обзивати хлопців отим словом, що ним називають таких чоловіків – якщо я не хочу, аби мені натовкли пику. В сварках після словесних образ із використанням слова на „п” від, власне, образ переходили до бійки. І навіть набагато нейтральніше слово „голубий” могло спричинити такі ж наслідки. Те ж саме я спостерігала не тільки в своїй дворовій компанії, але і в школі.
Про існування лесбійок я дізналася дещо пізніше, і відомості, котрими зі мною поділилися, були значно менш соковитими, але й ставлення було ближче до подиву, ніж до зневаги. Хоча я тоді почула одну річ, котра мене і досі дивує – мовляв, це вони прутня не куштували. Ото якби їх хтось хоч раз добряче відідрав, то вони б забули свої дурні забавки і стали б назад гетеросексуальними.
Моє ставлення до гей/бі/лесбі людей навіть після цих оповідок було доволі нейтральним – зрештою, вони не кажуть мені, що мені робити, чого я маю казати, що робити їм? (Щоправда, мушу визнати, що хлопця, котрий не приховував того, що він гей, я зустріла вживу вже в доволі дорослому віці – мені було десь 18, ну із відкритою лесбійкою я особисто познайомилася вже в Києві) А потім мені до рук потрапив Конівський „Вступ до сексології”, і тому, незважаючи на брак практики (котрої мої однокласники й однокласниці мали набагато більше за мене), я була теоретично підкована і стосовно варіативності людської сексуальної орієнтації.
Саме тому мене страшенно дивували хлопці, котрі повторювали, що ненавидять геїв. Найгірше було з одним – з яким я ледь не одружилася (на додачу він був расист і не любив негрів. Навіть посилання на його улюблений джаз, котрий, власне, чорні і створили, ситуацію виправити не могло). Колись до нього у барі залицявся чоловік, і відтоді він всіх голубих вважав за збоченців і негідників. Я намагалася йому пояснити, що це непродуктивна позиція – адже якби я на таких самих підставах ставилася погано до всіх гетеросексуальних чоловіків, ми б із ним точно ніколи не були разом. Зрештою, наявність серед чоловіків кількох збоченців і негідників, котрі хапають дівчат за сідниці чи намагаються їх гватлувати, аж ніяк не означає, що всі чоловіки такі. Мої міркування не справили на мого кавалера жодного враження. Він понині так само не любить геїв і негрів. Щоправда, одружений він зовсім не зі мною, про що я анітрохи не жалкую.
Взагалі, пояснення за аналогією чомусь не спрацьовують, коли йдеться про упередженість гетеросексуальних чоловіків як щодо геїв, так і щодо лесбійок. Намагаєшся їм втовкмачити нерелевантність „куштування прутня” для сексуальної орієнтації лесбійок за допомогою прикладу – мовляв, якщо прутень таке шикарне і таке „впливове” знаряддя для зміни орієнтації, то, може, їм самим варто його скуштувати і хутенько перетворитись на голубих. А вони у відповідь співають стару пісню про те, що вони геть інші, і з ними це не спрацює...
Не знаю, із чим це пов’язано – із тим, що хлопці, з якими я спілкувалася, подорослішали, чи із тим, що загальний рівень толерантності суспільства зріс, але те, за що роз’юшували одне одному носи ще на початку дев’яностих, вже в їх середині і ще більше – наприкінці десятиріччя все більше ставало приводом для жартів та незлих кпинів, якими хлопці розважали себе і решту компанії.
Ба більше – гетеросексуальні хлопці жартома гралися в геїв (відтворюючи ту поведінку, якою, на їхню думку, відрізняються голубі) – річ абсолютно нечувана ще років з 5 тому. Новина, що хтось із загальних знайомих хлопців живе разом із чоловіком, викликала ненабато більше ажіотажу, ніж така ж новина про знайому дівчину. Не знаю, гарна це новина чи ні, але я абсолютно не уявляю собі анекдота, винесеного в епіграф, років з 15 тому. Так само, як і цього:
- Іване, пора тобі женитися.
-На кому?
-Та хоч би на Гапчиній Марії.
-Не подобається мені Марія...
-То на Миколовій Галі.
-І Галя мені не подобаєься.
-То хто ж тобі подобається?
-Володя...
-Тю... Так він же – москаль!
було надруковано у часописі "Один из нас", число 6 (49) 2006 рік.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2007-02-04 05:48 pm (UTC)no subject
Date: 2007-02-04 05:52 pm (UTC)no subject
Date: 2007-02-05 08:41 am (UTC)no subject
Date: 2007-02-05 08:49 am (UTC)no subject
Date: 2007-02-05 12:40 pm (UTC)no subject
Date: 2007-02-05 12:48 pm (UTC)no subject
Date: 2007-02-05 01:23 pm (UTC)А то я читаю твою статтю і мені це твоє "я" лізе в мої очі. Ну десь так.
no subject
Date: 2007-02-05 01:51 pm (UTC)але її вже все одно надрукували... :(
no subject
Date: 2007-02-05 01:58 pm (UTC)no subject
Date: 2007-02-05 03:43 pm (UTC)no subject
Date: 2007-02-05 01:59 pm (UTC)no subject
Date: 2007-02-05 03:44 pm (UTC)пока в охотку. более того, боюсь, как бы аппетит не пришёл во время еды.
кстати, как тебе?
no subject
Date: 2007-02-05 03:57 pm (UTC)no subject
Date: 2007-02-05 04:02 pm (UTC)ща гляну.