територіально-етіологічне

[maryxmas]

не знаю, хто як, а я тварина дуже прив"язана до свого хабітусу.
болісно прив"язана. за відсутністю в мене власного лігва я перетворюю на затишний прихисток для себе будь-яку халупу -- навіть найзанедбанішу. що могли на власні очі побачити ті, хто був у мене в гостях в гуртожитку Київського національного лінгвістичного університету чи в попередній київськвій квартирі, котра вся була завбільшки з кухню у квартирі моїх батьків.
наслідком цієї хворобливої залежності є те, що я дуже погано переношу інших людей на одній житловій території із собою.
за винятком Дмитра Олександровича і мого малого (до речі, в нього вже знову є інтернет і він знову пише в жж)
(притягла сьогодні Дмитрові пляшку голіцинського Таврійського мускату. нам дуже подобається це вино, і я його вже добряче сьогодні надегустувалася)
от коли я когось до себе запрошую і дуже цих людей люблю, от тоді вони мене не дратують зовсім. принаймні, перших днів п"ять.
але коли на моїй території з"являється хтось, кого кликала не я, і кого не закриває від мене захисний полог моєї приязні, і від кого, власне, я не маю можливості заховатись -- мені зриває дах за кілька годин. я зазвичай добре тирмаю себе в руках, але часами проривається.

але це все дріб"язок порівняно із тим, як мене бісить і трусить, коли лізуть без мого дозволу чи прохання в мій комп чи в мій фотоапарат. гірше може бути лише залізти в мобільник чи гаманець.
мені біліє в очах і хочеться дати такій людині добряче так у писок. до кривавої юшки чи навіть до вибитих зубів.
при всій моїй відразі до фізичного насильства.
я поважаю особистий простір інших людей і хочу, щоб на мій простір теж не зазіхали.

зі.
таку негайну глуху фізичну ненависть (хоч як притлумлену прошарком цивілізованості) в мене викликають клінічні українофоби й антисеміти.