maryxmas | нова стаття Марії Маєрчик

Маєрчик Марія
Без Европи з мораллю.
(«Критика”, 2009, листопад-грудень)

«Держава не є інструментом для забезпечення істини та всіляких чеснот, держава є інструментом для забезпечення миру та справедливості».
(Суддя Федерального конституційного суду Ернст-Вольфганг Бекенферде, сам віруючий католик)

Морозним листопадовим днем на площі перед Верховною Радою двоє людей – луганець Олександр Володарський і його анонімна подруга – повністю роздяглися й зімітували статевий акт. Цей викличний епатажний перформенс у стилі буремних европейських 70-х був формою політичного протесту проти діяльности горезвісної Національної експертної комісії захисту суспільної моралі, проти появи цензури і порушення громадянських свобод в Україні.

Всупереч численним критичним оцінкам і відвертим наріканням навіть самих режисерів і виконавців перформенсу на його неорганізованість і неуспішність, як на мене, цей політичний акт був вдалим, успішним, за рівнем рішучости і радикальности унікальний для наших чи то байдужих, чи то напівсонних широт. Багато що зіграло на руку учасникам – і перший справжній мороз, що додавав напруги їхнім роздягнутим тілам, і випадковий чолов’яга, що зайшовся лементувати: то йому содомічно дошкуляла надмірна відвертість дійства, то допікала непереконлива ерекція Володарського; зрештою, не був зайвим і дивний помічник, що тримав банери протестної акції і поганою українською (був він поляк) вів сюреалістичний діялог із невгамовним свідком події.

Акція відбулася. Жінці-учасниці вдалося уникнути арешту, вона вдало щезла. Затримали Володарського. Півтора місяці він пробув у СІЗО, після чого його відпустили на поруки із пневмонією і вимогою приходити на судові засідання. Суд іще попереду. Попри постійні й наполегливі, від самого початку, заяви про політичну мету протесту, звинувачення наполягає на статті 296 ч. 2 КК України, яке хибно кваліфікуває дії як «хуліганство, вчинене групою осіб».

Кваліфікація акції як «хуліганські дії», звісно, грає на руку НЕК, бо знімає політичну напругу ситуації та вуалює, замулює факт появи в’язнів сумління в нашій іще демократичній державі. За «хуліганського» потрактування дій Володарський жорстоко поплатиться за вираз своєї громадянської позиції, а діяльність НЕК здобуде нові бонуси, виставляючи акціюу вигляді доказів девальвації у здеморалізованому суспільстві одвічних цінностей.

****

Україна таки не Росія. Але вона теж країна пострадянська і повторює майже ту саму траєкторію суспільно-політичних криз і глухих кутів, що й решта пострадянських країн. Щойно в Узбекистані порушили кримінальну справу проти всесвітньо відомої ташкентської фотографа-документалістки й кінооператорки Уміди Ахмедової за статтями 139 («брехня, наклеп») і 140 («образа»). Покара за цими статтями передбачає виправні роботи від двох до шести років або арешт до шести місяців. Ахмедовій інкримінують випуск фотоальбому візуальної антропології «Жінки і чоловіки: від сходу сонця до заходу». В альбомі, виданому за сприяння ¢ендерної програми Посольства Швейцарії, опубліковано 110 етнографічних світлин, що віддзеркалюють різні побутові аспекти життя людей в Узбекистані. Ахмедова також зняла документально-етнографічний фільм «Тягар незайманости» – розповідь про те, як догматичні правила і норми традиційної моралі принижують і нівечать долі узбецьких селян. Влада назвала альбом фотографій «образою та наклепом на узбецький народ». Після першого допиту, на який Ахмедову викликали ще до арешту, вона оповіла про труднощі з діялогом, бо слідчий не знав, що таке етнографія. Міжнародна мистецька і наукова громадськість стала на захист Уміди Ахмедової.

Українська комісія зайшла з тилу, почавши боротьбу не з етнографією, а з порнографією. Межу між ними, як відомо, жартома встановлюють так: коли гола жінка має білу шкіру – це порнографія, а коли чорну, то це вже етнографія. Як і прогнозували кмітливці, цю межу подолано віртуозно й непомітно, нині НЕК звернув із ма?істральної антипорнографічної стезі на антропологічну, і тепер комісари моніторять «антиукраїнські випади» в кіно і літературі, документують взірці «зневаги до українців як народу» або «зневаги до національних цінностей».

Практичне значення такої діяльности ще не зрозумілі. Що має на увазі НЕК, коли каже в своїх офіційних виступах: «питання свободи літературної, художньої творчости і журналістської діяльности у певної частини наших співвітчизників звелися до претензій на загальнодоступне розповсюдження лже-цінностей»? Що для НЕК є лже-цінностями? І як би то наша НЕК, така прихильна до старих рустикальних традицій, відчитала світлини Уміди Ахмедової з їхньою хльосткою правдою життя, її натяками на безглуздість і негуманність жорстких і принизливих традиційних норм і правил? Чимало сучасних наукових досліджень де романтизують традиційне життя селян, деконструюють міти етичности традиційні норми, вказують на традиційне насильство чоловіків, говорять про дітовбиство, інститут дошлюбних статевих зв’язків, позашлюбних дітей. Чи не буде це потрактовано як «зневага до національних цінностей» або «антиукраїнські випади» з відповідною статтею? Через цю розмитість і мерехтливість смислів, хиткість меж, багато кого, і мене серед них, тривожить загроза цілковито втратити контроль над рикошетом прагнень НЕКу забороняти мистецькі твори, трактуючи їх як антиморальні.

Традиційна сільська культура XIX століття уявляється лідерам НЕКу золотою добою української моралі, безумовним взірцем для наслідування. Ось які пречудові пасторалі малює нам програмний документ з офіційного сайту комісії:

Діяльність Національної експертної комісії спрямована на <...> виховання майбутніх поколінь українців на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість, на засадах народних традицій, українських звичаїв, етичних норм і правил поведінки, що склалася у суспільстві.

Неважко помітити протиставленість у НЕКівській системі цінностей фольклорно-етнографічної минувшини сьогоденню, де воно має забарвлення близької до антиукраїнської девіяції та девальвації. На це чітко вказав на початку грудня голова НЕКу Василь Костицький у виступі на парламентських слуханнях, заявивши серед іншого, що «такі чинники глобалізації, як масова культура, інтернет, функціонування інформаційних транснаціональних компаній, монополізація кіновиробництва неухильно формують нову якість сучасної людини – громадянина глобального суспільства, позбавленого багатьох рис національного менталітету».

Такий антимодернізаційний і антицивілізаційний проєкт НЕКу є відносно новим продуктом, що еволюціонував із майже півторарічних сперечань НЕКу з громадськістю. Вочевидь, загнаний подекуди в ідеологічні кути, в такій демонізації сучасности НЕК знайшов для себе новий спосіб намотувати сувої риторики.

Те, що в риториці НЕК часто виринають фольклорні мотиви й апеляції до «вічних традиційних цінностей», – значуща деталь. Таке ставлення до фольклорно-етнографічної спадщини доволі типове для класичного національного дискурсу, де фольклорні традиції вважаються носіями есенції українського духу, важливим доказом «споконвічности» нації як єдиного етно-генетичного організму. Фольклористика як наука теж виникла колись задля обслуговування процесу творення націй, фольклор правив за ар?умент права на суверенність народу з великою народною філософською та культурною спадщиною. Стійкість, одвічність і незмінність – ось постулати романтичних націоналістів, й ідеологи НЕКу достеменно повторюють їхню логіку. Вона відкидає можливість прийняти зміни й тверезо проаналізувати й осмислити творчі аспекти розвитку, трансформацій, поступу.

В букет мислення, яке апелює до «вічних» цінностей, вплетено зазвичай й інші «квіточки»: моральні паніки щодо молоді (як-от бідкання через втрату молоддю духовности), звинувачивання молоді в неповазі до дорослих (і ніколи навпаки), перебільшене жахання від трансформацій у сфері ?ендеру, віку, сексуальності, розуміння глобальних процесів і постмодерности винятково як загрози етнічній самості.

Отож, хоч і стверджують, що за вікном XXI століття, але, вочевидь, залежить за яким.

***
За наших умов слабкого громадянського суспільства і зламаного судочиства ситуація з обстоюванням своєї громадянської позиції та громадянських прав виглядає справді ризиковано і майже безвихідно. Численні заяви і дзвони на сполох, тривожні виступи різних громадських об’єднань і груп про появу недемократичної, антиконституційної державної інституції, яка існує на гроші платників податків, і про наступ грубо маніпулятивної цензури, потонули в інтернеті й цілковито проі?норовані державою. Рішення НЕКу, ніби у вологому приміщенні, вкривають дедалі більшу площу культурного простору України.

Судовий процес письменника Олеся Ульяненка з НЕК за книгу «Жінка його мрії» завершився принизливою «мирною угодою». На її укладення Олексій Родинський у блозі на «Телекритиці» відгукнувся так:

Мир із Ульяненком було підписано таким чином, щоб кожна сторона могла це представити як свою перемогу, причому НЕКові це вдалося, а от представникам Ульяненка – ні. <...> Можна скільки завгодно проголошувати, що «справедливість перемогла» – моральну перемогу все одно здобула моральна цензура. Створено надзвичайно небезпечний прецедент, яким комісари не погребують скористатися. Пішовши на мирову, опоненти НЕКу першими фактично ле?ітимізували цю структуру як таку, чиї рішення мають певну юридичну силу. Але не можна ні на секунду забувати, що постанови цієї комісії є суто дорадчими, такими, що можуть бути взяті до відома – або не взяті, зважаючи на відверту антиконстутиційність цього органу.

І ось по численних безрезультатних, замовчаних і непомічених письмових заявах, успішних хіба в бло?ерській громаді віртуозних жж-виступів й аналітичних оцінок, і навіть дотепних ?рафіті на стінах неподалік офісу комісії, після марного тривалого шуму та гаму навколо кожного наступного рішення цензорів луганський митець виходить на площу з епатажною акцією, аби зробити ситуацію публічною і поміченою. Звісно, він не сподівався бути ув’язненим. Але охоронці порядку вирішили, що і мирне зухвальство належить покарати. Ось яку ціну платить організатор і виконавець акції. Через півтора місяця, після виходу з в’язниці на поруки, Володарський коротко описує розвиток подій:

3 листопада, справу передано слідчому Шайхетові С. О., який одразу обіцяє підкинути кокаїн з особистих запасів і додати двійко статтей: за з?валтування й розбещення неповнолітніх. Я вимагаю адвоката. Шайхет заявляє, що адвоката не буде, бо «тут тобі не Европа». Я наполягаю.

Мене повертають у КПЗ, за кілька годин викликають і пропонують Бочарова. Від безвиході погоджуюся, бо інших варіянтів отримати хоч якусь юридичну допомогу не маю.

Даю свідчення, де наголошую политичний складник акції. Підписую «часткове визнання вини», маючи на увазі, що я справді вчинив инкриміновані мені дії, але не визнаю своєї вини за статтею 296 ч. 2, бо не мав хуліганського мотиву. Бочаров не пояснює, що в такому разі треба писати «не визнаю вини».

4 листопада, суд. Слідчий повторно вимагає відмовитися вже від Бочарова. Я кажу, що без присутности адвоката нічого не підпишу. Сиджу кілька годин в автозаку в наручниках (парубок біля мене також сидить за хуліганство, і то за бійку, але в нього руки вільні). Врешті приїздить Бочаров, ліниво каже кілька слів на мій захист, і мене влаштовують у СІЗО.

Ночую в ізоляторі тимчасового утримування, їду в СІЗО. До 9-го жодного зв’язку зі слідчим чи адвокатом. 9-го приходить Бочаров, він отримав 1500 гривен від моїх друзів і написав апеляцію. Від нього ж я дізнаюся про участь у справі Гельсинської групи, акціях протесту тощо. Бочаров пропонує написати відмову від послуг Зої Карпівни Шевченко, адвоката, якого найняли правозахисники. Я відмовляюся й кажу, що хотів би зв’язатися з Зоєю Карпівною, бо спосіб захисту, що його пропонує Бочаров (повне визнання вини й покаяння), мені не до вподоби, бо хуліганства я не чинив. Того самого вечера пишу прохання допустити адвоката Шевченко до мене на побачення.

Затишшя до 23 листопада. Ні адвоката, ні слідчого. Один раз приходить Бочаров і говорить зі мною про Ен?ельса, гіпноз і доктора Павлова. Намагаюся з’ясувати, де ж Шевченко, він заявляє, що вона втратила інтерес до справи. Як потім виявилося, весь цей час Зоя Карпівна закидує слідчого та його начальство клопотаннями й скаргами, але Шайхет, вдаючися до бюрократичних відмовок, усіляко заважав її участі в цій справі. Побачення відбулося 23-го числа, тільки після скарги до Генеральної Прокуратури. Вирішую, що працюватиму лише з Шевченко, пишу ще одну заяву про те, щоби її допустили до справи, замінивши адвоката.

29 листопада вже прямим текстом пишу відмову від Бочарова.

9 грудня меня доправляють у РУВС для передання справи в суд. Там мене зустрічає слідчий, адвокат Бочаров та батько, якому слідчий через добросердя дозволив зробити продуктову передачу. Я кажу, що відмовився від послуг Бочарова, Шайхет стверджує, що ніяких заяв від мене не діставав. Я наполягаю на присутності Шевченко. Слідчий відповідає, що Шевченко повідомили про слідчі дії, але вона не з’явилася, і взагалі, якщо я не працюватиму з Бочаровым, то він видасть мені іншого адвоката. Натомість, якщо ми не підпишемо папери про передачу справи в суд, мої умови життя в СІЗО погіршають (я сподіваюся, ви здогадуєтеся, що це значить), а справа затягнеться на ще зо два месяці. Як потім виявилося, Зоя Карпівна нічого не знала про те, що справу збираються передавати в суд, її ніхто ні про що не попереджав. У приватній бесіді під час ознайомлення зі справою Шайхет знову повторює, що «тут не Европа, тому будете платити». Бочаров із розумінням киває.
(http://shiitman.livejournal.com/, перекладено з російської.)

(Цікаво, прецінь, що навіть «шиючи» Володарському «хуліганську» статтю, органи правопорядку поводяться з ним як із політичним в’язнем, використовуючи весь парад заковування в наручники, в той час як на парубка зі справді хуліганською справою, за вчинення бійки, наручників не одягають).

Цинізм і зухвальство судді, корумпованість і безвідповідальність наданого слідством адвоката, – навряд чи когось здивують ці польові етнографічні записи відчайдухів.

Але звертає на себе увагу інше, спостереження, що може пролити світло на деякі, може ще латентні, процеси в країні.

У вересні 2009 року кілька презентацій квір-антології «120 сторінок содому» видавництва «Критика» у Львові та Києві переривалися вандальними нападами молодих людей, що вдиралися в залу, розбивали шклянки, вигукували гасла ненависти, брудно лаялись, розривали примірники антології, розсипали довкіл мелений перець, розливали майонез і ламали столи. Бешкетників затримала міліція... рівно на пів години. Їхні групові, зорганізовані, сплановані, а?ресивні, нападницькі хуліганські дії, що спричинювали загрозу десяткам людей у залі, не видалися органам правопорядку достатньою підставою для затримання. Міліція зафіксувала факт порушення порядку і смиренно відпустила молодиків, які, у київському варіянті, вже за короткий час по тому зчинили жорстоку нерівну бійку, напавши на групу журналістів, що прямували з презентації додому, і завдавши їм серйозних фізичних ушкоджень. Як відомо, відповідальність за ці вандальні напади взяла на себе організація «Тризуб імені Бандери». І хай скільки завгодно спеціялісти теорії всесвітньої змови вбачають в цьому «руку Москви» (мовляв, для дискредитації українського національного руху), для мене значно важливішим залишається питання, чому не московський, а дуже навіть київський дільничий побивався, що міліціянти завдали незручностей і «таких хороших парней повязали!». Чому його коле?и у Львові так само швидко і легко відпустили молодиків, що викрикували насильницькі ксенофобні гасла, а?ресивно кидалися на учасників презентації? І от на тлі безкарности цього гопницького шабашу постає запитання, чому мирна акція Володарського так зворохобила речників порядку, а ультраправа а?ресивна організація – нітрохи? Кого дільничний назвав «хорошими парнями»?

Такі симпатії правоохоронців до ультраправого духу, звісно, не те саме, що етнографізм провідників НЕКу, але...

10 грудня 2009 року рішенням Окружного адміністративного суду Севастополя шляхом примусового розпуску було припинено протиправну діяльність радикальної організації «Слов’яни». За поданням СБУ фахівці Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі та Державного комітету України у справах національностей і релігій здійснили експертизу друкованої продукції угруповання (правда, не зрозуміло, які підстави класифікувати ксенофобію як просто морально-етичну, а не соціяльну і політичну проблему, й чому СБУ не може класифікувати «мову ненависти». Експерти визначили її радикально-провокаційний характер, що формує ксенофобські настрої у суспільстві і може спонукати до приниження національної гідності громадян. Чи можна очікувати, що подібні «морально-етичні еспертизи» СБУ разом із НЕК здійснять щодо інших ультраправих організацій, а заразом не забудуть розглянути й підпал ?алереї «Я»?

***
Після акції Володарського громадськість в одностайному екстазі заповзялася обговорювати подію. Патетика суперечок на численних полемічних майданчиках інтернету у дивовижний спосіб звелася до двох питань: гоже чи не гоже злягатися на площі перед Веховною Радою й чи достатньо гарна була соратниця Володарського. Як на мене, одна з чільних проблем в Україні є не порнографія, все це лише наслідок іншого: своєрідної «ґламуризації мислення», коли жодна інша аналітична думка опріч опозиції «красиво-некрасиво» просто не просинається в головах сонму полемістів. Підміна політичного етичним/моральним або й естетичним, – тенденція, якнайкраще проявлена в діяльності НЕК. Саме НЕК на державному рівні чимало соціально-політичних проблем (політичних в тому сенсі, що через ці механізми формуються в суспільстві нерівності) - як ксенофобія, сексизм, порнографія, насильство – трактує як морально-етичні і порядкує з ними як з проблемами «суспільної моралі". А при такій постановці питання звертання і солідаризація з церквами (а згідно їх приписів для морального процвіання деякі нерівності мають бути поглиблені) виглядає більш релавантною, аніж нагальність глобальних серйозних соціальних, політичних і освітніх реформ в країні.

Якщо це ще комусь не зрозуміло, мушу зауважити, акція відбувалася не задля естетизації сексу і навіть не задля розширення сексуальних свобод, тут був виклик, епатаж. Через таку неординарну форму акцентувалася не всім видима соціо-політична проблема, бо інакше до цієї проблеми було годі привернути увагу. Метафорика акції в тому й полягала, що так, як статевий акт на вулиці неприйнятний, так само неприйнятною є цензура, так само неприйнятною є заборона навіть низькоякісних художніх стрічок і книг, бо суспільство саме має виробляти щодня і щогодини свій власний імунітет і рецепцію. Якщо держава хоче в цьому брати участь – вона має покращувати систему освіти, пом’якшити авторитарні тенденції в системі середньої освіти, збільшувати кількість майданчиків для художньої реалізації, сприяти мистецьким полемікам, виховувати аналітиків, мислителів, і бунтівників теж.

Юрій Макаров, український інтелектуал із мудрістю патріярха зверхньо покартав Володарського за нафталінність акції (мовляв, хо-хо, цим „европейсько-американський аван?ард уже давно перехворів”), і запропонував свій варіянт раціоналізації НЕКу. Ось, виявляєтсья, фішка в тому, що ми без НЕКівського патерналізму як молюск без мушлі:

Свобода – кістяк суспільства й особистости. Та якщо суспільство й особистість упродовж поколінь замість власного каркаса мали зовнішній скелет, як у молюска, у вигляді ЦК, партбюро, Головліту, Великого Брата абощо? Як поводитиметься істота, яку позбавили її мушлі? Правильно, як молюск без мушлі. Якщо не апелювати до принципу, а розглядати ситуацію функціонально: чи потрібні суспільству, що позбулося зовнішніх ре?уляторів, якісь протези, якийсь суро?ат кістяка, доки не проросте власний?.
(«Український тиждень», 2009, №49)

Ну, шаманський рецепт зрозумілий. Не зрозуміла тільки «біофізика», яка змусить той «хребет» формуватися, а «імунітет» - почати вироблятися. Сергій Жадан влучно зловив набагато вірогіднішу тенденцію і сценарій розвитку. Суспільство, що заквасилося й виросло з досвіду цензурування й авторитаризму, шукатиме їх, і щораз більше, і пропозиція викликатиме попит, і зародки громадянського суспільства гинутимуть, нищені «морально-етичними експертизами»:

Проблема в тому, що громадяни цієї країни не лише позитивно сприймають цензуру – вони її потребують і схвалюють. Відповідно, будь-яке протистояння з цензурними органами та будь-які протестні акції спрацьовують виключно на користь борців за мораль. <...> Широкі народні маси не потребують громадянських свобод і не мають здорового глузду. Саме тому всі намагання інтелектуальних лібералів (чи ліберальних інтелектуалів) відстояти своє право на самовираження будуть розбиватись об намагання суспільства повернути собі цензуру, порядок і диктатуру. І, що найбільш насторожує, подібні суспільні намагання мають великі шанси на успішну реалізацію <...> Так чи інакше для великої частини вітчизняної інтелі?енції тоталітаризм і ксенофобія є речами не просто прийнятними, а цілком логічними й єдино можливими. Можна лише тішитись, що до сьогодні ніхто по-справжньому не скористався з цієї потреби населення в «сильній руці» та «духовному відродженні».
(http://community.livejournal.com/moral_monitor/140087.html)

А тим часом популярність НЕК таки росте, сьогодні це вже не якась там загумінкова комісія, як це було ще два-три роки тому, то СБУ, то Верховна Рада, а то й громадяни постійно звертаються до НЕК по експертну оцінку. Зі слів Василя Костицького, цього року кількість звернень із відеопродукцією і друкованими ЗМІ зросла вчетверо, а з рекламою та інтернетом – удвічі, надійшло на експертизу 30 фото і «велика кількість сексуальної продукції».

Не можу відкеськатись від асоціяції: наприкінці 90-х я запропонувала своїй колезі «Антологію світової літературно-критичної думки». Перше, ніж почати читати, вона звернулася до священика по дозвіл і благословення. І знаєте що? Священик заборонив їй, мовляв, від диявола це. І таке в мене відчуття, доки хребет буде десь поза нашим соціяльним тілом і різного сорту «експерти» встановлюватимуть поза нами наші інтелектуальні межі, визначатимуть, що годиться для наших незміцнілих умів, а що може їх пошкодити, доти легко вуалюватиметься політичне вокабуляром моралі, протест – класифікуватиметься як хуліганство, нерівність прикрашатиметься лексикою естетики, і всякий міліціянт самовпевнено тренуватиметься в географіях, вирішуючи, де закінчується наша Европа.

коли підніметься сайт Критики -- дам посилання на нього.