йо! национализм в Белоруси!
Jan. 12th, 2004 12:36 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
maryxmasВалєр Булгаков
Про класичні і некласичні націоналізми
текст под катом
© КРИТИКА. 11 2003 рік
Валєр Булгаков
Про класичні і некласичні націоналізми
Васіль Шарангінович. "А хто там іде?" (1976)
Книжки, обговорювані в цій статті:
Уладзімер Арлоў. «Незалежнасьць – гэта...». У виданні: Уладзімер Арлоў. Мой радавод да пятага калена. – Менск: ВЦ Бацькаўшчына, 1993.
Сяргей Дубавец. Практыкаваньні. – Менск: Мастацкая літаратура, 1992.
Аляксандар Лукашук. Філістовіч. Вяртаньне нацыяналіста. – Менск: Наша Ніва, 1997.
Сяргей Дубавец. Дзёньнік прыватнага чалавека. – Менск: БГАКЦ, 1998.
Сергей Дубавец. Русская книга. – Менск: БГАКЦ, 1998.
Сяргей Ёрш. Усевалад Родзька. Правадыр беларускіх нацыяналістаў. – Менск: Голас Краю, 2001.
Беларускі нацыяналізм. Даведнік. – Менск: Голас Краю, 2001.
Леанід Лыч. «Міжнацыянальныя дачыненні ва ўмовах нацысцкай акупацыі». Спадчына, 2002, №1.
Ryszard Radzik. Miedzy zbiorowoscia etniczna a wspolnota narodowa. Bialorusini na tle przemian narodowych w Europie еrodkowo-Wschodniej XIX stulecia. – Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Sklodowskiej, 2000.
За недавнього совєтського минулого словами «нація», «національний», «націоналізм» у Білорусі намагалися не зловживати, щоб не накликати нездорової цікавости контрольних органів та ідеологічних служб країни, де «національне питання» офіційно вважалося розв’язаним. Криза комуністичної ідеології та здобуття незалежности створили якісно нову ситуацію. Тема націоналізму – чи то в його «політкоректній» іпостасі «національної самосвідомости», «національної ідеї», «національного світогляду», чи то в науковоподібному трактуванні як «пошуку національної ідентичности» – просякла свідомість не лише націоналістично налаштованих білоруських еліт (переважно письменників і науковців-гуманітарників молодшого та середнього покоління), а й найвищих урядовців. Іноді здається, що сьогодні найперша й найголовніша турбота всіх білоруських авторів – це буття нації. «Національна тема» в різноманітних її аспектах стає мало не обов’язковою в численних дискусіях і конференціях, їй присвячують статті й монографії, її виносять у назви книжок.
1
У роки перебудови одним із найпопулярніших творів на тему національного був есей Уладзімера Арлова «Незалежність – це...». Текстом, написаним у лютому 1990 року – саме в часи активного пошуку самобутнього «національного шляху» не лише в Білорусі, а й у сусідів по цей і по той бік кордону СССР, – одразу зацікавилися в суміжних країнах, негайно переклали прибалтійськими мовами, російською, і щонайменше двічі видали польською.
Авторові йдеться про незалежність своєї батьківщини, яка для нього, громадянина тогочасної тоталітарної імперії, асоціюється не стільки з «національним вибором», скільки з европеїзацією та демократизацією країни. Майбутня Білорусь не бачиться йому державою, в якій аґресивно домінуватиме культура головної нації, і тому він серйозно говорить, що в незалежній Білорусі білоруських дітей навчатимуть білоруською, польських – польською, єврейських – єврейською, – «...і для цього твоїм татові й мамі не потрібно буде ціле літо збирати по квартирах батьківські заяви».
Політичний вимір незалежности – це «коли з телепередач і газет раптом зникають листи невтомно-таємничих ветеранів і страхітливі повідомлення про націоналістів та екстремістів», коли твій президент не повчає співвітчизників: «Хто как хаціт, той так і гаварыт». І, зрозуміло, незалежність ця є передовсім незалежністю від Росії з її побутовою невлаштованістю («щоб купити малому молока, треба займати чергу о п’ятій ранку») і безмежними імперськими амбіціями («...коли ніхто не лякає тебе, що твій народ не зможе вижити без великого старшого брата»). Тобто в уявленні Арлова незалежність – це комуністичне «світле завтра» навпаки, де в чудовний, поки що незнаний спосіб буде виправлено засадничі вади масового совєтсько-білоруського суспільства і Білорусь із північно-західної околиці імперії перетвориться на органічну частину Европи.
Арлов вибудовує свою націоналістичну утопію, неусвідомлено беручи за її прообраз сучасну йому марксистсько-лєнінську комуністичну телеологію з її віддаленим у невизначене майбутнє суспільством загального добробуту, в якому буде розв’язано політичні, соціяльні, національні та інші суперечності. Треба лише беззастережно вірити в історично зумовлений прихід цього майбутнього. У власну утопію вірить і сам автор, заявляючи наприкінці свого есею, написаного у формі педагогічної бесіди: «Я вірю, що колись так буде. Бо інакше просто не варто жити».
Через утопійність більшости арловських «замальовок із майбутнього» їх сьогодні можна сприймати хіба що з іронією. Здобуття незалежности не дало Білорусі перепустки в сім’ю европейських націй, та й сама ця незалежність вийшла якась малокровна, неевропейська, може, радше африканська (бо саме в Африці унезалежнення від метрополії супроводжувалося – за поодинокими винятками – різким погіршенням рівня життя). Пересічний білорус, як і раніше, не має змоги з’їздити на вихідні до Відня, щоби випити кави «навпроти палацу Шонбрун»; так само всюдисущі спецслужби так само можуть будь-якої миті викликати його для профілактичної бесіди, радіо й телебачення так само опановані одіозними пропаґандистськими передачками, і ніхто не застрахований від порції сльозогінного газу на Дзяди чи від того, що на твоїй голові випробують «нову модель ґумового кийка». Здичавілі політичні еліти, позбувшись колишніх, хай навіть ефемерних, морально-етичних обмежень, задля осягнення своїх цілей не гребують найбруднішими засобами. В білоруській політиці узвичаїлися публічне хамство й нетерпимість до інакомислення, закулісні інтриґи, незаконні методи усунення політичних супротивників. І найфатальніше те, що чимала частина білорусів сприймає «донезалежні» часи як своєрідний «золотий вік».
Часом здається, що письменник Арлов просто помилився з країною призначення незалежности: поставити на місце Білорусі Польщу чи Естонію, й усе одразу стане на свої місця. Але така хиба – свідчення того, що білоруські інтеліґенти не розуміли сучасних соціяльно-політичних процесів і простодушно вірили: криза комуністичної ідеології механічно приведе не тільки до децентралізації та розвалу Совєтського Союзу, а й до европеїзації їхньої батьківщини.
Перші роки незалежности поставили білоруську інтеліґенцію на межу фізичного виживання. Матеріяльні злигодні супроводжувалися непередбачуваними зиґзаґами культурної політики: держава охоче фінансувала тільки ті культурні акції, від яких сподівалася негайного пропаґандистського ефекту. Колишні трибуни БНФ і оракули Товариства білоруської мови масово пішли на пенсію, виїхали на еміґрацію або змінили фах.
Чому так? Можливо, тому, що мріяли про ідеальну незалежність із гіпертрофовано білоруською державою, яка, згідно з ухваленим «Законом про освіту», переведе навчання в школах та університетах на білоруську мову, створивши відтак нові вакансії для її носіїв, збільшить видання білоруськомовних книжок, а отже, гонорари трудівникам білоруського слова, враз забезпечить інформаційний суверенітет країни – коротко кажучи, про незалежність, яка створить можливості кар’єрного зростання. Тимчасом реальна незалежність і капіталізація білоруської економіки принесли дух конкуренції і в культурне життя, почали диктувати нову життєву етику. Тепер, щоб досягнути успіху, вже замало бути щирим білоруським патріотом або незаплямованим демократичним опозиціонером.
2
Сяргей Дубавєц, багаторічний редактор газети «Наша ніва», на межі 80-х – 90-х років XX століття здобув визнання як ідеолог білоруського націоналізму (сам він каже – «білоруського шляху»). Важливий і повчальний зріз рефлексій цього автора на теми нації та націоналізму «на самому порозі» незалежности – виданий 1992 року збірник «Вправи». Власне рефлексійний його блок – розділ «Есеї» (є ще два інші: «Проза» та «Критика») – відкриває стаття «Мова», щедро пересипана стандартними сентенціями на кшталт «Своя мова – це інтимна справа нації, дорогЗ та необхідна тільки їй. Без інтимного (потаємного) і людина, і нація – назви, оболонки, напхані не знати чим, тільки не собою», або «Століттями відбирали в нас мову. То цілковито, а то по реченню, по слову, по звуку». На цю тему Дубавєц розмірковує довго й охоче. Як пропаґандист мовного націоналізму, він завзято критикує культурну політику БРСР. Перепадає, зокрема, Спілці письменників Білорусі («сталінське дітище сталінського гарту») та «літературним адміралам», на кшталт Івана Науменка, які всіляко душать своїх молодших колеґ. (У 1980-х роках білоруські націоналісти мобілізувалися переважно з літературного середовища, тому в Дубавца дистанція між тогочасними національним і літературним рухами часом зникає зовсім.) Завершуються «Вправи» навіяним проголошеною незалежністю текстом-маніфестом «Нова культурна ситуація. Тези нових книжок». У статті багато сказано про необхідність побудови «білоруської Білорусі» на прагматичній основі і водночас висловлено сумнів, що білоруська держава може стати рушієм білорусизації суспільства: «Білоруська культура не стане суспільним явищем тільки від того, що всі школи й державні інституції стануть білоруськомовними». Від чого ж тоді Білорусь зробиться білоруською? Від писань тутешніх культурологів і від маніфестацій політично активної частини суспільства? Що це – відгомін специфічно російського різновиду нігілізму чи своєрідна інтелектуальна поза? Можливо, в 1992 році це твердження сприймалося якось інакше.
Білоруське сьогодення схиляє Дубавца до холодного та невтішного діягнозу: «Білоруська культура не розробляє життєвих проєктів і ситуацій, вона вже не створює самобутніх білоруських краєвидів. Те, чого не робить білоруська культура, є нормою культури, через яку самостверджуються національний світогляд і мова». Політичні події середини 90-х цілком очевидно його підтверджують. Але, попри витонченість мови та стилю, сповнені інтриґи та влучних припущень рефлексії Дубавца-письменника показують безпорадність його як ідеолога. Здебільшого він нездатний до узагальнень та універсальних висновків, позаяк ґрунтує свої розмисли про шлях нації винятково на особистому досвіді. У розроблянні інтелектуального апарату білоруської національної ідеології і загалом у розумінні національного проєкту Дубавєц своїм безкомпромісним утвердженням багатства білоруської мови не пішов далі за Францішка Багушевіча . Причини цього лежать у гуманітарній сфері. Напередодні розпаду СССР у країні тільки-тільки почали з’являтися переклади сучасних західних мислителів і формуватися мода – спершу поверхова та несерйозна – на західних інтелектуалів. Дубавєц, беручи собі за духовні джерела розрекламований мінсько-московськими видавцями й академічними інтерпретаторами французький екзистенціялізм середини двадцятого століття (Сартр, Камю) та німецьку філософію кінця дев’ятнадцятого (Ніцше) , залишає поза увагою Бенедикта Андерсона, Мирослава Гроха, Ернеста Кельнера, Ентоні Д. Сміта, Ерика Дж. Гобсбаума – і в кінцевому підсумку така інтелектуальна неперебірливість (про свідому спробу поєднати французький екзистенціялізм з білоруським націоналізмом говорити не випадає) зумовлює його слабкість як національного ідеолога.
3
Аляксандар Лукашук, на відміну від Уладзімера Арлова або Сяргея Дубавца, не робить ставки на «націоналістичний утопізм» або «мовний націоналізм»: його інтелектуальну стратегію можна окреслити як «творення національного героя».
Кожний націоналізм створює свій пантеон героїв. Його складають насамперед «вічно живі» історичні персонажі, що їх національна історіографія осмислює як вісників національної державности чи захисників національних інтересів, незважаючи на їхній екстериторіяльний та наднаціональний статус, як-от у випадку зі Стефаном Баторієм, Яґайлом або навіть Тадеушем Костюшком, котрий досі залишається своїм для білорусів, українців, поляків та литовців. Проблема, однак, у тому, що всі ці історичні діячі ніколи не мали суто білоруської, польської або литовської національної свідомости (про це явище модерних часів у строгому розумінні можна говорити лише починаючи від XIX століття), тому національний ідеолог потребує в національному пантеоні й сучасніших націоналістів – тих, що і важливе значення національної мови розуміли, і справжні межі своєї країни правильно уявляли, і чужинцям опір чинили.
Пантеон білоруських національних героїв родом із XIX–XX століть складається майже з самих письменників і видавців. Гортаєш сторінки повоєнних еміґраційних часописів (серед них і «Моладзь», яку видавав Янка Філістовіч), сповнені прямолінійних звеличувань Мацєя Бурачка, Максіма Багдановіча, Івана Луцкевіча, Янки Купали, і дивуєшся, який мізерний культурний капітал назбирала нація. Культ військових героїв, як, наприклад, у поляків з їхнім Юзефом Пілсудським чи Едвардом Ридз-Сміглим, у нас не розвинувся зовсім (Кастусь Каліновський не рахується, бо його національна свідомість не була «білоруська» – це пізніша модернізація).
Аляксандар Лукашук робить спробу заповнити цю прогалину в національному пантеоні героїв, своїм твором (за авторським означенням це радіоп’єса) «Філістовіч. Повернення націоналіста» повертаючи з небуття постать білоруського вояка Янки Філістовіча. Цього уродженця Вілейщини восени 1943 року змобілізували до батальйону військ СД, дислокованого спершу у Вілейці, а згодом у Мінську, де йому зокрема доручалося конвоювати євреїв із ґетто до табору смерти. Коли територію Білорусі зайняла червона армія, Філістовіч опинився у складі 30 дивізії СС, яку перекинули через Польщу до Італії, далі в Чехію. Після війни він без особливого успіху навчався у паризькій Сорбоні та Лувенському католицькому університеті (Бельгія), і співпрацював з американською розвідкою, яка 9 вересня 1951 року закинула його на територію Білорусі, де він за рік із групою однодумців устиг видати відозву «Живе Білорусь»; далі – арешт, пів року слідства й розстріл. Оце й уся героїчна історія.
Мотив самопожертви білоруського повстанця-націоналіста, майже християнський, хоча він і поклав життя за батьківщину, а не за Царство небесне, проходить через увесь текст і неявно виступає головною підставою зарахувати Філістовіча до корпусу національних героїв. Їх гостро бракує, тож можна заплющити очі на те, що вояк цей ніяких військових подвигів не здійснив: героїзм Філістовіча, маючи суто духовну природу, полягає в тому, що той «не скорився», «не занепав духом» і «високо тримав стяг білоруськости». Але не можна заплющити очей на те, що кандидат у національні герої – колаборант, заплямований участю у фашистських парамілітарних формованнях і навіть, можливо, причетний до винищення євреїв (у п’єсі Філістовіч відкидає звинувачення у військових злочинах, стверджуючи, що в його батальйоні служив інший Іван Філістовіч – старший). Як побачимо далі, доморослі теоретики націоналізму енергійно продовжать лінію героїзації білоруського колаборанта-військовика часів Другої світової війни.
4
«Російська книга» Сяргея Дубавца з’явилася невдовзі по тому, як президентом Білорусі було обрано совєтського популіста Аляксандра Лукашенка і політичний курс країни різко змінився. На четвертий рік лукашенківщини національно-демократичні сили країни являють собою сумне видовище: їх розгромлено й викинуто за борт політичного життя. Гіркота поразки, посилювана варварською заміною національної символіки та завзятою дебілорусизацією освітньої системи й інформаційного простору, переростає у здеморалізованість і цілковитий песимізм щодо успішности будь-якої акції національно-демократичних сил.
Хронологічно «Російській книзі» (в ній зібрано тексти, друковані в російськомовних виданнях Білорусі та Росії в середині 90-х) передувала збірка оповідань, вражень та есеїв «Щоденник приватної людини», писаних між 1989 і 1998 роками, а отже, безпосередньо після «Вправ», із якими «Щоденник...» пов’язаний темами, стилем, способом мислення. Тут ті ж таки французькі екзистенціялісти й романісти («ворог смертної кари Альбер Камю», «Я схожий на Марселя Пруста, який по дорозі до Свану шукає втрачений час»), розмисли про мову («мова, якої немає, але...»), білоруський шлях («парадокс, властивий і сучасному паспортному білорусові, – дві крайності сходяться в ньому: національна індиферентність і потреба національної ідентифікації» [от тільки хіба така потреба – це крайність? – В.Б.]) тощо.
Тобто смисловим нервом «Щоденника...», як і «Вправ», є національне питання. Осмислюючи його, Дубавєц використовує якісно інший досвід: до 1991-го міркування про незалежність можна було сперти тільки на власну інтуїцію, особисті ідеали та абстрактні світові закономірності, тепер омріяна незалежність обросла конкретними фактами й подіями. Реальна політична історія незалежної Білорусі дає Дубавцеві підстави стверджувати а) слабкість національного руху («занепад білоруської ідеї триває, і в тих формах, у яких ця ідея існувала й існує, його не подолати»), б) нерозробленість ідеології білоруського націоналізму («все білоруське – це творчість. Багаторічні вагання і приблизний сенс процесів відродження склалися в одну причину поразки на переможному шляху»), в) продажність і безплідність демократичної опозиції («Бог дав Білорусі не тільки найгірше у світі начальство, а й найнікчемніших патріотів, найбоягузливіших політиків, найбезвільніших борців», г) відсутність альтернативної державної культурної політики («так і не узгоджений діячами відродження правопис рідної мови, не створено державної ідеології білоруського ладу»). Наступна інвектива непомітно обертається проти стратегії створення національного героя, яку ми приписали були Аляксандрові Лукашуку: «Ще років 10 тому фотокопії творів Луцкевіча, Станкевіча, Варонки <...> приносили радість здобутків. Але сьогодні сама ідея повернення – це профанація».
Сяргей Дубавєц від 1991 року постійно живе у Вільнюсі, тому образ проевропейської Литви – такої собі відмінниці в школі постсовєтських народів, яка мріє вступити до «університету» об’єднаної Европи – повсякчас постає на обріях його творів як позитивний приклад для проросійської Білорусі. А в лукашенківському проєкті незалежности він убачає щонайменше акт національного приниження, а може навіть, національної катастрофи, – та й як може реаґувати націоналістичний ідеолог на крах усіх попередніх націоналістичних утопій, на низькопоклонство перед ненависною Росією та крижану байдужість до Заходу?
На жаль, автор «Щоденника...» обмежується лише тим, що порушує національні проблеми. Але «Російська книга» містить спроби їх теоретичного розв’язання.
Важко сказати, кому адресовано цю видану російською мовою книжку. Вона настільки насичена білоруськими реаліями, що росіянин з-поза меж Білорусі навряд чи зможе продертися через ці хащі. Може, російськомовним білорусам? Але це досить герметичний текст, а наклад його становить 500 примірників. Залишається одна вірогідна відповідь: це книжка для тутешньої російськомовної інтеліґенції, і досі нечутливої до цілющих ідей національного відродження.
Починає Дубавєц звіддаля, і ця «віддаль» відлунює дискусіями в середовищі литовської інтеліґенції часів «Саюдису». Ще у «Щоденнику» він схиляється до думки, що національна незрілість білорусів пояснюється не внутрішніми причинами, а зовнішніми, зокрема безперестанними чужинськими окупаціями. На думку Дубавца, коли визнаємо французьку або німецьку окупацію Білорусі, мусимо визнавати й російську, бо всі вони мають однакову «низку типологічних прикмет». У «Російській книзі» цю тезу буде розвинуто в дусі «етнічного націоналізму», коли відповідальність за труднощі, що їх зазнають етнічні спільноти з формуванням модерної нації, покладається на зловмисний чужоземний елемент.
Не вдаючися до теоретичного осмислення російської колонізації Білорусі, Дубавєц, однак, пропонує власну типологію цього завоювання, згідно з якою ударною силою тутешньої російської п’ятої колони є російські військові пенсіонери, котрі прищеплюють суспільству не лише соціяльно ущерблені цінності, а й укорінюють спосіб життя, неприйнятний для національного світогляду. Безжурне існування в Білорусі відставних совєтських офіцерів забезпечене надійним тилом у вигляді колишньої совєтської інфраструктури. («До речі, про військові містечка. Дехто вважає, що саме з цих лепрозоріїв розповзлася по нашій землі проказа зневаги до селянської праці, а заразом і до всього білоруського»). Підступні росіяни, аби встановити стратегічний контроль над країною, не обмежилися потуранням своїм військовим пенсіонерам і створенням військових містечок, а захопили державний апарат. («200 років ми, білоруси, з ними живемо, під ними існуємо, від них потерпаємо. Навала цих чиновників “із центральних губерній” розпочалася в минулому [XIX. – В.Б.] столітті. Тоді десятки тисяч адміністраторів поринули на загарбані землі, щоб очолити тут нові військові та цивільні заклади, школи та церкви».) Остання хвиля проникнення росіян у Білорусь і висунула на політичний Олімп Лукашенка, висновує автор.
Етнічний націоналізм Дубавца прикметний тим, що він суперечить офіційній ідеології лукашенківського режиму і водночас конфронтує з ідеологіями національних держав европейського Заходу, наприклад, Франції. Вона будувалася через долання етнічних сепаратизмів і стирання реґіональних відмінностей. Статус законослухняного громадянина національної держави давав значно більший соціяльний аванс, аніж статус представника локальної спільноти або периферійної етнічної групи, тому вже в XIX столітті у Франції масово відмирають реґіональні мови та культури.
Білорусь, напевно, не стане винятком із цього европейського правила. Будуючи національну державу, політичні еліти volens nolens муситимуть створити умови для швидкої та безболісної інтеґрації у націю всіх наявних у країні етнічних груп. Чим швидше і легше відбудеться асиміляція етнічних росіян, найбільшої етнічної меншини, тим ліпше буде для спільної національної справи. Але на це треба мати бодай конкурентоздатну національну культуру та реальну політичну свободу.
Зауважимо в порядку дискусії, що перебування у складі формально федеративного Совєтського Союзу давало білорусам певні можливості зберегти національну культуру – інша річ, що нація не користувалася ними вповні, як ті ж таки прибалтійці. Якщо припустити, що після Другої світової війни Білорусь повністю ввійшла б до складу Польщі, не було б ніякої білоруської незалежности: польська державна машина працювала на асиміляцію етнічних меншин далеко успішніше.
Зрештою, етнічний націоналізм Дубавца з’явився не на голому місці, він був націоналістичною відповіддю на виклик, що його лукашенківський режим кинув білоруському суспільству. Виклик, який полягав у відновленні колишньої колоніяльної практики перетворення білорусів на мовну та культурну меншину в країні, в котрій вони формально є основною нацією. Переважання національних образ і фрустрацій над політичним прагматизмом і формальною політкоректністю свідчить передовсім про те, наскільки ще свіжі й глибокі були рани. Але з бігом часу вони загояться, і вже в 2002 році Сяргей Дубавєц закликатиме до обережної співпраці з лукашенківцями у справі захисту білоруської незалежности.
Звинувачення місцевих росіян у національній катастрофі білорусів не дає повної відповіді на запитання, чому в першому десятиріччі постсовєтської Білорусі націоналістична ідеологія виявилася неспроможною конкурувати зі своїм совєтським інтернаціональним відповідником. Приклад України, де російська етнічна меншина становить до 25% населення, але зовнішню політику якої аж ніяк не назвеш одновекторною, тобто орієнтованою тільки на Росію, переконливо засвідчує, що така інтерпретаційна модель має більше спільного з вигадкою, ніж із правдою. Нерозробленість і непривабливість національної ідеології – провина передовсім національних ідеологів, а не анонімних «мешканців військових містечок» і підступних «військових пенсіонерів». До того ж політику роблять не маси, а нечисельний політичний клас, що керується у своїй політичній поведінці актуальною політичною раціональністю, яка недвозначно санкціонує одне (наприклад, знищення білоруськомовної освіти) і забороняє інше (донедавна – антиросійську істерію у державних медіях).
Цікаво, що попри свій етнічний антиросійський націоналізм, Дубавєц послуговується навдивовижу зрусифікованим термінологічним апаратом. Скажімо, росіяни не сприймають впровадженого західною націологією розмежування понять етносу/народу як групи, яка в умовах капіталістичної економіки і відповідних їй форм міжособистісної комунікації самовизначається через спільну мову, культуру, звичаї і територію проживання, і нації як «рукотворної», створеної елітами культурно-політичної спільноти, членство в якій леґітимізується стандартизованою мовою й уніфікованою культурою, що їх продукує та ж таки еліта, і не передбачає спільного етнічного походження. Дубавєц беззастережно вживає притаманне росіянам поняття нації як етнічної спільноти («нація – це певна культура, порода (може, грубо, але в ratio найточніше) даної спільноти»), інтелектуально залишаючись у совєтському минулому. Наприклад, серед чинників, які визначають «національну специфіку представника кожної нації», Дубавєц цілком у дусі російської традиції називає «кров (генетичну пам’ять), природу, клімат, традиції». Мабуть, усе ті самі російські історики культури, починаючи з Ніколая Данілєвського, прищепили Дубавцеві розуміння національного шляху як «свого типу цивілізації». «Німці, італійці, шведи на основі власних культур створили свої типи цивілізації – німецький, італійський, шведський» – пише Дубавєц, і нам нічого до цього додати.
У багатомовній і багатокультурній Білорусі Дубавєц зі своєю проповіддю етнічного націоналізму не здобув надійних послідовників, спроможних систематично викласти своє ідейне кредо. Проте цього не скажеш про згадану націоналістичну стратегію героїзації національної минувшини, яку на зламі століть було повернено до життя.
5
Брошура молодого історика Сяргея Йорша, присвячена Усєваладові Родзьку, побачила світ в офіційно не зареєстрованому видавництві «Голас Краю», яке самотужки випускає книжкову продукцію націоналістичного змісту – видрукувані на офісному принтері й розповсюджувані у вузьких колах напіваматорські книжечки, цікаві тим, що по-своєму відбивають ідейну еволюцію білоруського націоналізму в сучасних умовах.
«Усєвалад Родзько. Провідник білоруських націоналістів» – не перша значна публікація Сяргея Йорша. 1998 року він видав книжку «Повернення БНП» про діяльність Білоруської незалежницької партії за часів Другої світової війни. Нарис 2001 року ґрунтований на тих самих фактах і документах і прикметний хіба що гострішими оцінками діяльности її «провідника», ще одного колаборанта – Усєвалада Родзька.
Родзько народився 1920 року на Лунінеччині, навчався у польській гімназії в Новоградку. Під час польсько-німецької війни 1939 року потрапив у німецький полон, зумів зацікавити собою німецьке командування, яке призначило його керівником варшавської філії Білоруського комітету в Кракові. Після окупації Білорусі Родзько – бурґомістр Вітебська, співпрацює (як пише Йорш, із метою білорусизації міста) з абвером, згодом німці кооптують його до президії Білоруської Центральної Ради. Влітку 1944 року, утікши з Білорусі, він опиняється у Східній Прусії, створює спеціяльний десантний батальйон «Дальвіц» для вишколу диверсантів, яких закидали в Білорусь. Потім – Чехія, арешт у Білостоку, де Родзько жив під іменем Яна Єрмадовіча, слідство, під час якого він виказав усіх своїх спільників, суд і смертна кара.
Для Сяргея Йорша Усєвалад Родзько – національний герой. Без будь-яких застережень він стверджує це одразу, вже назвою першого розділу: «Шлях героя». Щоб довести героїзм Родзька, а відтак утвердити його як національного героя, Йорш охоче вдається до обмеженої лише власною фантазією мітотворчости. Як і у випадку Янки Філістовіча, для опису героїчних діянь Родзька не шкодується трафаретного патосу («невпинно боровся за визволення батьківщини», «енергійно організовував білоруські військові одиниці», «чинив опір польському впливу в Білорусі»), за яким у кращому разі ховаються елементарні натяжки, в гіршому – свідоме перекручення і фальшування історичних фактів. Зовсім не почуваючись ніяково, Йорш розповідає анекдотичну історію про те, як Родзько в червні 1944 року готував антинімецьке повстання і проголошення Білоруської Народної Республіки (повстання зірвалося, бо німці не дали вагонів, а поляки постріляли його майбутніх учасників). Від наукової методології автор свідомо відмовляється, кладучи в основу нарису не історичні факти, а усні свідчення неназваних оповідачів. Усе це – логічне продовження стратегії «націоналістичної героїзації», яка уникає раціональної позиції в оцінці минулого й сьогодення. В такі картини національної історії годиться вірити, переживаючи зворушливе емоційне піднесення неофіта, що долучається до її святих джерел. Аби передати неповторний дух історії, Йорш насичує свій текст термінологією, прямо запозиченою з білоруських колаборантських видань часів останньої війни. «Більшовицькі банди» тут сусідять із «Героями та Захисниками», «окупаційний гніт» із «національними провідниками». За тоталітарною термінологією тягне за собою і тоталітарне мислення, якого не приховаєш за освідченнями в любові до Батьківщини. «У школі абвера, – пише молодий історик у 2001 році, – білоруські націоналісти відбували диверсійний вишкіл, щоб опісля вернутися на Батьківщину і боротися за вільну Білорусь».
Задля того, щоб продукування та дистрибуція національних героїв стали масовою, доступною не окремому національному ідеологові, а будь-якому носієві національної свідомости стратегією, її прихильники мусили зробити її примітивною та вульґарною, відмовитися від науковости чи бодай наукоподібности, свідомо поставити на вкорінення нових вірувань серед тубільців. І так захопилися «відродженням» національних героїв, що самі не помітили, яку неоціненну послугу зробили лукашенківцям, котрі слідом за совєтськими ідеологами й пропаґандистами всіляко дбали – і не без успіху, – щоби масова свідомість білорусів поставила знак рівности між поняттями «білоруський націоналіст» і «фашистський прислужник-колаборант». Аж нарешті цю настанову засвоїла й нова хвиля діячів білоруського відродження.
Це видно й з іншої брошури цього видавництва – «Білоруський націоналізм. Довідник», упорядник якої сховався за псевдонімом Пятро Казак. Головними білоруськими націоналістами в ній виставлено тих самих колаборантів. За гідне ім’я будителів нації тут борються не культурні діячі, які й вигадали саму «білоруську націю», окресливши приблизне змістове наповнення «білоруської ідеї», а одіозні Фабіян Акінчиц, Уладзіслав Казловський, Міхась Ганько, «генерал» Міхал Вітушко (цього вбили в листопаді 1944 року через два місяці після десантування в Білорусі, але він, як твердить упорядник, спромігся-таки зорганізувати партизанський загін «Чорний Кіт», «проводив акції на залізниці, підриваючи або захоплюючи поїзди, здійснював напади на совєтські склади й ґарнізони, на села, містечка й міста, визволяв в’язнів із тюрем і концтаборів»), Дзімітрий Касмовіч, загадковий отаман Дзяргач і все той самий Усєвалад Родзько зі своїм батальйоном «Дальвіц» (котрий, сказано в брошурі, «відіграв особливу роль у вишколі командного складу для білоруського партизанського руху. Його десантники змогли частково об’єднати стихійну партизанку і ввести її в організаційні рамки»).
Біографічним нотаткам про цих та інших діячів, серед яких зрідка трапляються й справді гідні люди, як-от Ян Станкевіч або Кастусь Каліновський, передує означення «білоруського націоналізму»:
Білоруський націоналізм – це визвольний, об’єднавчий суспільно-політичний рух, який на основі об’єднання у цілісний фронт усіх поборників державної самостійности мобілізує найширші народні маси до боротьби за волю народу й людини, за національну, політичну та соціяльну справедливість, за відновлення на білоруських етнічних землях Білоруської Незалежної Національної Держави – єдиного ґаранта існування та процвітання нації.
Кожна теза цього формулювання свідчить про неуцтво його автора й демаскує тоталітарно-метафоричний склад його мислення. На білоруських етнічних теренах ніколи не існувало Білоруської Незалежної Національної Держави – бодай тому, що модерна білоруська нація досі перебуває у процесі формування, тому говорити про її відновлення може тільки самовпевнений невіглас. Окрім того, незалежна національна держава не є і ніколи не була одинокою запорукою процвітання нації, про що знаємо з досвіду нацистської Німеччини або комуністичної Албанії. Про білоруський націоналізм у його дотеперішніх редакціях не можна говорити як про об’єднавчий суспільно-політичний рух, оскільки він завжди домагався особливих культурних та інших прав для білорусів, що зазвичай викликало хворобливу реакцію з боку іншонаціональних еліт, асиміляторські й імперські амбіції яких могло задовольнити лише таке становище, в якому білоруси залишалися б етнічною нацією з немодернізованою, соціяльно непрестижною культурою. Будь-який европейський націоналізм не вичерпується лише обстоюванням державної самостійности, навпаки, зі здобуттям її він часто з конструктивного культурного перетворюється на деструктивний громадський рух. До того ж у Білорусі «поборниками державної самостійности» нині виступають лукашенківці, яких аж ніяк не запідозриш у білоруському націоналізмі в його класичному варіянті. І, нарешті, націоналізм не має ніякого стосунку до «мобілізації найширших народних мас для боротьби за волю народу й людини, за національну, політичну та соціяльну справедливість». В европейській і світовій історії безліч прикладів, як в ім’я абстрактної нації знищувалися цілі народи і масово порушувалися права людини. Сьогодні в Білорусі нібито заради збереження національного миру і спокою, а фактично задля забезпечення домінантного становища російськомовних, реґулярно порушуються права білоруськомовної лінґвістичної та польської національної меншини. Що ж до «національної та політичної справедливости», то націоналістичні уряди в цілому світі грішать іредентистськими претензіями, намагаючись поширити свою політичну юрисдикцію на носіїв певної національности, які живуть у сусідніх країнах. А гасла «боротьби за волю народу і людини», за «встановлення національної і політичної справедливости», як засвідчує европейська історія XX століття, характерні більше для соціялістичних і марксистських доктрин, звідки, мабуть, і запозичив їх ефемерний Пятро Казак.
Слід сказати, що молодші історики не самотні у своїй спробі вибілити й увести в національний пантеон колишніх колаборантів. Посильно долучаються до справи і їхні старші колеґи. В першому цьогорічному номері часопису «Спадщина» в рубриці «Пам’ять минулої війни» опубліковано статтю академічного історика Лєаніда Лича «Міжнаціональні стосунки в умовах нацистської окупації». Її зміст зводиться до такого: білоруси напередодні нацистської аґресії перебували у стані національного поділу (на «людей свідомих», «осіб антибільшовицької спрямованости» і на тих, хто «орієнтувався на Москву»); коли прийшли німецькі війська, всі страшенно стривожилися, чи не зашкодить це національному життю. Але страхи виявилися даремними, бо «на подив не лише песимістів, а й оптимістів, поширенню білоруської національної ідеї окупаційна влада не перечила». Побачивши, що «нацистська окупація не провадила до згортання, заборони білоруської національної духовної діяльности», ще недавно розгублені білоруси «скрізь, де тільки була для цього змога, почали цілеспрямовану ідеологічну діяльність на пропаґування білоруської національної ідеї». Фашистські пропаґандистські плакати й листівки, вміщені в цьому числі «Спадщини», недвозначно свідчать про спрямування такої діяльности. Далі автор окреслює «реальну» загрозу, яка тоді нависла
Про класичні і некласичні націоналізми
текст под катом
© КРИТИКА. 11 2003 рік
Валєр Булгаков
Про класичні і некласичні націоналізми
Васіль Шарангінович. "А хто там іде?" (1976)
Книжки, обговорювані в цій статті:
Уладзімер Арлоў. «Незалежнасьць – гэта...». У виданні: Уладзімер Арлоў. Мой радавод да пятага калена. – Менск: ВЦ Бацькаўшчына, 1993.
Сяргей Дубавец. Практыкаваньні. – Менск: Мастацкая літаратура, 1992.
Аляксандар Лукашук. Філістовіч. Вяртаньне нацыяналіста. – Менск: Наша Ніва, 1997.
Сяргей Дубавец. Дзёньнік прыватнага чалавека. – Менск: БГАКЦ, 1998.
Сергей Дубавец. Русская книга. – Менск: БГАКЦ, 1998.
Сяргей Ёрш. Усевалад Родзька. Правадыр беларускіх нацыяналістаў. – Менск: Голас Краю, 2001.
Беларускі нацыяналізм. Даведнік. – Менск: Голас Краю, 2001.
Леанід Лыч. «Міжнацыянальныя дачыненні ва ўмовах нацысцкай акупацыі». Спадчына, 2002, №1.
Ryszard Radzik. Miedzy zbiorowoscia etniczna a wspolnota narodowa. Bialorusini na tle przemian narodowych w Europie еrodkowo-Wschodniej XIX stulecia. – Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Sklodowskiej, 2000.
За недавнього совєтського минулого словами «нація», «національний», «націоналізм» у Білорусі намагалися не зловживати, щоб не накликати нездорової цікавости контрольних органів та ідеологічних служб країни, де «національне питання» офіційно вважалося розв’язаним. Криза комуністичної ідеології та здобуття незалежности створили якісно нову ситуацію. Тема націоналізму – чи то в його «політкоректній» іпостасі «національної самосвідомости», «національної ідеї», «національного світогляду», чи то в науковоподібному трактуванні як «пошуку національної ідентичности» – просякла свідомість не лише націоналістично налаштованих білоруських еліт (переважно письменників і науковців-гуманітарників молодшого та середнього покоління), а й найвищих урядовців. Іноді здається, що сьогодні найперша й найголовніша турбота всіх білоруських авторів – це буття нації. «Національна тема» в різноманітних її аспектах стає мало не обов’язковою в численних дискусіях і конференціях, їй присвячують статті й монографії, її виносять у назви книжок.
1
У роки перебудови одним із найпопулярніших творів на тему національного був есей Уладзімера Арлова «Незалежність – це...». Текстом, написаним у лютому 1990 року – саме в часи активного пошуку самобутнього «національного шляху» не лише в Білорусі, а й у сусідів по цей і по той бік кордону СССР, – одразу зацікавилися в суміжних країнах, негайно переклали прибалтійськими мовами, російською, і щонайменше двічі видали польською.
Авторові йдеться про незалежність своєї батьківщини, яка для нього, громадянина тогочасної тоталітарної імперії, асоціюється не стільки з «національним вибором», скільки з европеїзацією та демократизацією країни. Майбутня Білорусь не бачиться йому державою, в якій аґресивно домінуватиме культура головної нації, і тому він серйозно говорить, що в незалежній Білорусі білоруських дітей навчатимуть білоруською, польських – польською, єврейських – єврейською, – «...і для цього твоїм татові й мамі не потрібно буде ціле літо збирати по квартирах батьківські заяви».
Політичний вимір незалежности – це «коли з телепередач і газет раптом зникають листи невтомно-таємничих ветеранів і страхітливі повідомлення про націоналістів та екстремістів», коли твій президент не повчає співвітчизників: «Хто как хаціт, той так і гаварыт». І, зрозуміло, незалежність ця є передовсім незалежністю від Росії з її побутовою невлаштованістю («щоб купити малому молока, треба займати чергу о п’ятій ранку») і безмежними імперськими амбіціями («...коли ніхто не лякає тебе, що твій народ не зможе вижити без великого старшого брата»). Тобто в уявленні Арлова незалежність – це комуністичне «світле завтра» навпаки, де в чудовний, поки що незнаний спосіб буде виправлено засадничі вади масового совєтсько-білоруського суспільства і Білорусь із північно-західної околиці імперії перетвориться на органічну частину Европи.
Арлов вибудовує свою націоналістичну утопію, неусвідомлено беручи за її прообраз сучасну йому марксистсько-лєнінську комуністичну телеологію з її віддаленим у невизначене майбутнє суспільством загального добробуту, в якому буде розв’язано політичні, соціяльні, національні та інші суперечності. Треба лише беззастережно вірити в історично зумовлений прихід цього майбутнього. У власну утопію вірить і сам автор, заявляючи наприкінці свого есею, написаного у формі педагогічної бесіди: «Я вірю, що колись так буде. Бо інакше просто не варто жити».
Через утопійність більшости арловських «замальовок із майбутнього» їх сьогодні можна сприймати хіба що з іронією. Здобуття незалежности не дало Білорусі перепустки в сім’ю европейських націй, та й сама ця незалежність вийшла якась малокровна, неевропейська, може, радше африканська (бо саме в Африці унезалежнення від метрополії супроводжувалося – за поодинокими винятками – різким погіршенням рівня життя). Пересічний білорус, як і раніше, не має змоги з’їздити на вихідні до Відня, щоби випити кави «навпроти палацу Шонбрун»; так само всюдисущі спецслужби так само можуть будь-якої миті викликати його для профілактичної бесіди, радіо й телебачення так само опановані одіозними пропаґандистськими передачками, і ніхто не застрахований від порції сльозогінного газу на Дзяди чи від того, що на твоїй голові випробують «нову модель ґумового кийка». Здичавілі політичні еліти, позбувшись колишніх, хай навіть ефемерних, морально-етичних обмежень, задля осягнення своїх цілей не гребують найбруднішими засобами. В білоруській політиці узвичаїлися публічне хамство й нетерпимість до інакомислення, закулісні інтриґи, незаконні методи усунення політичних супротивників. І найфатальніше те, що чимала частина білорусів сприймає «донезалежні» часи як своєрідний «золотий вік».
Часом здається, що письменник Арлов просто помилився з країною призначення незалежности: поставити на місце Білорусі Польщу чи Естонію, й усе одразу стане на свої місця. Але така хиба – свідчення того, що білоруські інтеліґенти не розуміли сучасних соціяльно-політичних процесів і простодушно вірили: криза комуністичної ідеології механічно приведе не тільки до децентралізації та розвалу Совєтського Союзу, а й до европеїзації їхньої батьківщини.
Перші роки незалежности поставили білоруську інтеліґенцію на межу фізичного виживання. Матеріяльні злигодні супроводжувалися непередбачуваними зиґзаґами культурної політики: держава охоче фінансувала тільки ті культурні акції, від яких сподівалася негайного пропаґандистського ефекту. Колишні трибуни БНФ і оракули Товариства білоруської мови масово пішли на пенсію, виїхали на еміґрацію або змінили фах.
Чому так? Можливо, тому, що мріяли про ідеальну незалежність із гіпертрофовано білоруською державою, яка, згідно з ухваленим «Законом про освіту», переведе навчання в школах та університетах на білоруську мову, створивши відтак нові вакансії для її носіїв, збільшить видання білоруськомовних книжок, а отже, гонорари трудівникам білоруського слова, враз забезпечить інформаційний суверенітет країни – коротко кажучи, про незалежність, яка створить можливості кар’єрного зростання. Тимчасом реальна незалежність і капіталізація білоруської економіки принесли дух конкуренції і в культурне життя, почали диктувати нову життєву етику. Тепер, щоб досягнути успіху, вже замало бути щирим білоруським патріотом або незаплямованим демократичним опозиціонером.
2
Сяргей Дубавєц, багаторічний редактор газети «Наша ніва», на межі 80-х – 90-х років XX століття здобув визнання як ідеолог білоруського націоналізму (сам він каже – «білоруського шляху»). Важливий і повчальний зріз рефлексій цього автора на теми нації та націоналізму «на самому порозі» незалежности – виданий 1992 року збірник «Вправи». Власне рефлексійний його блок – розділ «Есеї» (є ще два інші: «Проза» та «Критика») – відкриває стаття «Мова», щедро пересипана стандартними сентенціями на кшталт «Своя мова – це інтимна справа нації, дорогЗ та необхідна тільки їй. Без інтимного (потаємного) і людина, і нація – назви, оболонки, напхані не знати чим, тільки не собою», або «Століттями відбирали в нас мову. То цілковито, а то по реченню, по слову, по звуку». На цю тему Дубавєц розмірковує довго й охоче. Як пропаґандист мовного націоналізму, він завзято критикує культурну політику БРСР. Перепадає, зокрема, Спілці письменників Білорусі («сталінське дітище сталінського гарту») та «літературним адміралам», на кшталт Івана Науменка, які всіляко душать своїх молодших колеґ. (У 1980-х роках білоруські націоналісти мобілізувалися переважно з літературного середовища, тому в Дубавца дистанція між тогочасними національним і літературним рухами часом зникає зовсім.) Завершуються «Вправи» навіяним проголошеною незалежністю текстом-маніфестом «Нова культурна ситуація. Тези нових книжок». У статті багато сказано про необхідність побудови «білоруської Білорусі» на прагматичній основі і водночас висловлено сумнів, що білоруська держава може стати рушієм білорусизації суспільства: «Білоруська культура не стане суспільним явищем тільки від того, що всі школи й державні інституції стануть білоруськомовними». Від чого ж тоді Білорусь зробиться білоруською? Від писань тутешніх культурологів і від маніфестацій політично активної частини суспільства? Що це – відгомін специфічно російського різновиду нігілізму чи своєрідна інтелектуальна поза? Можливо, в 1992 році це твердження сприймалося якось інакше.
Білоруське сьогодення схиляє Дубавца до холодного та невтішного діягнозу: «Білоруська культура не розробляє життєвих проєктів і ситуацій, вона вже не створює самобутніх білоруських краєвидів. Те, чого не робить білоруська культура, є нормою культури, через яку самостверджуються національний світогляд і мова». Політичні події середини 90-х цілком очевидно його підтверджують. Але, попри витонченість мови та стилю, сповнені інтриґи та влучних припущень рефлексії Дубавца-письменника показують безпорадність його як ідеолога. Здебільшого він нездатний до узагальнень та універсальних висновків, позаяк ґрунтує свої розмисли про шлях нації винятково на особистому досвіді. У розроблянні інтелектуального апарату білоруської національної ідеології і загалом у розумінні національного проєкту Дубавєц своїм безкомпромісним утвердженням багатства білоруської мови не пішов далі за Францішка Багушевіча . Причини цього лежать у гуманітарній сфері. Напередодні розпаду СССР у країні тільки-тільки почали з’являтися переклади сучасних західних мислителів і формуватися мода – спершу поверхова та несерйозна – на західних інтелектуалів. Дубавєц, беручи собі за духовні джерела розрекламований мінсько-московськими видавцями й академічними інтерпретаторами французький екзистенціялізм середини двадцятого століття (Сартр, Камю) та німецьку філософію кінця дев’ятнадцятого (Ніцше) , залишає поза увагою Бенедикта Андерсона, Мирослава Гроха, Ернеста Кельнера, Ентоні Д. Сміта, Ерика Дж. Гобсбаума – і в кінцевому підсумку така інтелектуальна неперебірливість (про свідому спробу поєднати французький екзистенціялізм з білоруським націоналізмом говорити не випадає) зумовлює його слабкість як національного ідеолога.
3
Аляксандар Лукашук, на відміну від Уладзімера Арлова або Сяргея Дубавца, не робить ставки на «націоналістичний утопізм» або «мовний націоналізм»: його інтелектуальну стратегію можна окреслити як «творення національного героя».
Кожний націоналізм створює свій пантеон героїв. Його складають насамперед «вічно живі» історичні персонажі, що їх національна історіографія осмислює як вісників національної державности чи захисників національних інтересів, незважаючи на їхній екстериторіяльний та наднаціональний статус, як-от у випадку зі Стефаном Баторієм, Яґайлом або навіть Тадеушем Костюшком, котрий досі залишається своїм для білорусів, українців, поляків та литовців. Проблема, однак, у тому, що всі ці історичні діячі ніколи не мали суто білоруської, польської або литовської національної свідомости (про це явище модерних часів у строгому розумінні можна говорити лише починаючи від XIX століття), тому національний ідеолог потребує в національному пантеоні й сучасніших націоналістів – тих, що і важливе значення національної мови розуміли, і справжні межі своєї країни правильно уявляли, і чужинцям опір чинили.
Пантеон білоруських національних героїв родом із XIX–XX століть складається майже з самих письменників і видавців. Гортаєш сторінки повоєнних еміґраційних часописів (серед них і «Моладзь», яку видавав Янка Філістовіч), сповнені прямолінійних звеличувань Мацєя Бурачка, Максіма Багдановіча, Івана Луцкевіча, Янки Купали, і дивуєшся, який мізерний культурний капітал назбирала нація. Культ військових героїв, як, наприклад, у поляків з їхнім Юзефом Пілсудським чи Едвардом Ридз-Сміглим, у нас не розвинувся зовсім (Кастусь Каліновський не рахується, бо його національна свідомість не була «білоруська» – це пізніша модернізація).
Аляксандар Лукашук робить спробу заповнити цю прогалину в національному пантеоні героїв, своїм твором (за авторським означенням це радіоп’єса) «Філістовіч. Повернення націоналіста» повертаючи з небуття постать білоруського вояка Янки Філістовіча. Цього уродженця Вілейщини восени 1943 року змобілізували до батальйону військ СД, дислокованого спершу у Вілейці, а згодом у Мінську, де йому зокрема доручалося конвоювати євреїв із ґетто до табору смерти. Коли територію Білорусі зайняла червона армія, Філістовіч опинився у складі 30 дивізії СС, яку перекинули через Польщу до Італії, далі в Чехію. Після війни він без особливого успіху навчався у паризькій Сорбоні та Лувенському католицькому університеті (Бельгія), і співпрацював з американською розвідкою, яка 9 вересня 1951 року закинула його на територію Білорусі, де він за рік із групою однодумців устиг видати відозву «Живе Білорусь»; далі – арешт, пів року слідства й розстріл. Оце й уся героїчна історія.
Мотив самопожертви білоруського повстанця-націоналіста, майже християнський, хоча він і поклав життя за батьківщину, а не за Царство небесне, проходить через увесь текст і неявно виступає головною підставою зарахувати Філістовіча до корпусу національних героїв. Їх гостро бракує, тож можна заплющити очі на те, що вояк цей ніяких військових подвигів не здійснив: героїзм Філістовіча, маючи суто духовну природу, полягає в тому, що той «не скорився», «не занепав духом» і «високо тримав стяг білоруськости». Але не можна заплющити очей на те, що кандидат у національні герої – колаборант, заплямований участю у фашистських парамілітарних формованнях і навіть, можливо, причетний до винищення євреїв (у п’єсі Філістовіч відкидає звинувачення у військових злочинах, стверджуючи, що в його батальйоні служив інший Іван Філістовіч – старший). Як побачимо далі, доморослі теоретики націоналізму енергійно продовжать лінію героїзації білоруського колаборанта-військовика часів Другої світової війни.
4
«Російська книга» Сяргея Дубавца з’явилася невдовзі по тому, як президентом Білорусі було обрано совєтського популіста Аляксандра Лукашенка і політичний курс країни різко змінився. На четвертий рік лукашенківщини національно-демократичні сили країни являють собою сумне видовище: їх розгромлено й викинуто за борт політичного життя. Гіркота поразки, посилювана варварською заміною національної символіки та завзятою дебілорусизацією освітньої системи й інформаційного простору, переростає у здеморалізованість і цілковитий песимізм щодо успішности будь-якої акції національно-демократичних сил.
Хронологічно «Російській книзі» (в ній зібрано тексти, друковані в російськомовних виданнях Білорусі та Росії в середині 90-х) передувала збірка оповідань, вражень та есеїв «Щоденник приватної людини», писаних між 1989 і 1998 роками, а отже, безпосередньо після «Вправ», із якими «Щоденник...» пов’язаний темами, стилем, способом мислення. Тут ті ж таки французькі екзистенціялісти й романісти («ворог смертної кари Альбер Камю», «Я схожий на Марселя Пруста, який по дорозі до Свану шукає втрачений час»), розмисли про мову («мова, якої немає, але...»), білоруський шлях («парадокс, властивий і сучасному паспортному білорусові, – дві крайності сходяться в ньому: національна індиферентність і потреба національної ідентифікації» [от тільки хіба така потреба – це крайність? – В.Б.]) тощо.
Тобто смисловим нервом «Щоденника...», як і «Вправ», є національне питання. Осмислюючи його, Дубавєц використовує якісно інший досвід: до 1991-го міркування про незалежність можна було сперти тільки на власну інтуїцію, особисті ідеали та абстрактні світові закономірності, тепер омріяна незалежність обросла конкретними фактами й подіями. Реальна політична історія незалежної Білорусі дає Дубавцеві підстави стверджувати а) слабкість національного руху («занепад білоруської ідеї триває, і в тих формах, у яких ця ідея існувала й існує, його не подолати»), б) нерозробленість ідеології білоруського націоналізму («все білоруське – це творчість. Багаторічні вагання і приблизний сенс процесів відродження склалися в одну причину поразки на переможному шляху»), в) продажність і безплідність демократичної опозиції («Бог дав Білорусі не тільки найгірше у світі начальство, а й найнікчемніших патріотів, найбоягузливіших політиків, найбезвільніших борців», г) відсутність альтернативної державної культурної політики («так і не узгоджений діячами відродження правопис рідної мови, не створено державної ідеології білоруського ладу»). Наступна інвектива непомітно обертається проти стратегії створення національного героя, яку ми приписали були Аляксандрові Лукашуку: «Ще років 10 тому фотокопії творів Луцкевіча, Станкевіча, Варонки <...> приносили радість здобутків. Але сьогодні сама ідея повернення – це профанація».
Сяргей Дубавєц від 1991 року постійно живе у Вільнюсі, тому образ проевропейської Литви – такої собі відмінниці в школі постсовєтських народів, яка мріє вступити до «університету» об’єднаної Европи – повсякчас постає на обріях його творів як позитивний приклад для проросійської Білорусі. А в лукашенківському проєкті незалежности він убачає щонайменше акт національного приниження, а може навіть, національної катастрофи, – та й як може реаґувати націоналістичний ідеолог на крах усіх попередніх націоналістичних утопій, на низькопоклонство перед ненависною Росією та крижану байдужість до Заходу?
На жаль, автор «Щоденника...» обмежується лише тим, що порушує національні проблеми. Але «Російська книга» містить спроби їх теоретичного розв’язання.
Важко сказати, кому адресовано цю видану російською мовою книжку. Вона настільки насичена білоруськими реаліями, що росіянин з-поза меж Білорусі навряд чи зможе продертися через ці хащі. Може, російськомовним білорусам? Але це досить герметичний текст, а наклад його становить 500 примірників. Залишається одна вірогідна відповідь: це книжка для тутешньої російськомовної інтеліґенції, і досі нечутливої до цілющих ідей національного відродження.
Починає Дубавєц звіддаля, і ця «віддаль» відлунює дискусіями в середовищі литовської інтеліґенції часів «Саюдису». Ще у «Щоденнику» він схиляється до думки, що національна незрілість білорусів пояснюється не внутрішніми причинами, а зовнішніми, зокрема безперестанними чужинськими окупаціями. На думку Дубавца, коли визнаємо французьку або німецьку окупацію Білорусі, мусимо визнавати й російську, бо всі вони мають однакову «низку типологічних прикмет». У «Російській книзі» цю тезу буде розвинуто в дусі «етнічного націоналізму», коли відповідальність за труднощі, що їх зазнають етнічні спільноти з формуванням модерної нації, покладається на зловмисний чужоземний елемент.
Не вдаючися до теоретичного осмислення російської колонізації Білорусі, Дубавєц, однак, пропонує власну типологію цього завоювання, згідно з якою ударною силою тутешньої російської п’ятої колони є російські військові пенсіонери, котрі прищеплюють суспільству не лише соціяльно ущерблені цінності, а й укорінюють спосіб життя, неприйнятний для національного світогляду. Безжурне існування в Білорусі відставних совєтських офіцерів забезпечене надійним тилом у вигляді колишньої совєтської інфраструктури. («До речі, про військові містечка. Дехто вважає, що саме з цих лепрозоріїв розповзлася по нашій землі проказа зневаги до селянської праці, а заразом і до всього білоруського»). Підступні росіяни, аби встановити стратегічний контроль над країною, не обмежилися потуранням своїм військовим пенсіонерам і створенням військових містечок, а захопили державний апарат. («200 років ми, білоруси, з ними живемо, під ними існуємо, від них потерпаємо. Навала цих чиновників “із центральних губерній” розпочалася в минулому [XIX. – В.Б.] столітті. Тоді десятки тисяч адміністраторів поринули на загарбані землі, щоб очолити тут нові військові та цивільні заклади, школи та церкви».) Остання хвиля проникнення росіян у Білорусь і висунула на політичний Олімп Лукашенка, висновує автор.
Етнічний націоналізм Дубавца прикметний тим, що він суперечить офіційній ідеології лукашенківського режиму і водночас конфронтує з ідеологіями національних держав европейського Заходу, наприклад, Франції. Вона будувалася через долання етнічних сепаратизмів і стирання реґіональних відмінностей. Статус законослухняного громадянина національної держави давав значно більший соціяльний аванс, аніж статус представника локальної спільноти або периферійної етнічної групи, тому вже в XIX столітті у Франції масово відмирають реґіональні мови та культури.
Білорусь, напевно, не стане винятком із цього европейського правила. Будуючи національну державу, політичні еліти volens nolens муситимуть створити умови для швидкої та безболісної інтеґрації у націю всіх наявних у країні етнічних груп. Чим швидше і легше відбудеться асиміляція етнічних росіян, найбільшої етнічної меншини, тим ліпше буде для спільної національної справи. Але на це треба мати бодай конкурентоздатну національну культуру та реальну політичну свободу.
Зауважимо в порядку дискусії, що перебування у складі формально федеративного Совєтського Союзу давало білорусам певні можливості зберегти національну культуру – інша річ, що нація не користувалася ними вповні, як ті ж таки прибалтійці. Якщо припустити, що після Другої світової війни Білорусь повністю ввійшла б до складу Польщі, не було б ніякої білоруської незалежности: польська державна машина працювала на асиміляцію етнічних меншин далеко успішніше.
Зрештою, етнічний націоналізм Дубавца з’явився не на голому місці, він був націоналістичною відповіддю на виклик, що його лукашенківський режим кинув білоруському суспільству. Виклик, який полягав у відновленні колишньої колоніяльної практики перетворення білорусів на мовну та культурну меншину в країні, в котрій вони формально є основною нацією. Переважання національних образ і фрустрацій над політичним прагматизмом і формальною політкоректністю свідчить передовсім про те, наскільки ще свіжі й глибокі були рани. Але з бігом часу вони загояться, і вже в 2002 році Сяргей Дубавєц закликатиме до обережної співпраці з лукашенківцями у справі захисту білоруської незалежности.
Звинувачення місцевих росіян у національній катастрофі білорусів не дає повної відповіді на запитання, чому в першому десятиріччі постсовєтської Білорусі націоналістична ідеологія виявилася неспроможною конкурувати зі своїм совєтським інтернаціональним відповідником. Приклад України, де російська етнічна меншина становить до 25% населення, але зовнішню політику якої аж ніяк не назвеш одновекторною, тобто орієнтованою тільки на Росію, переконливо засвідчує, що така інтерпретаційна модель має більше спільного з вигадкою, ніж із правдою. Нерозробленість і непривабливість національної ідеології – провина передовсім національних ідеологів, а не анонімних «мешканців військових містечок» і підступних «військових пенсіонерів». До того ж політику роблять не маси, а нечисельний політичний клас, що керується у своїй політичній поведінці актуальною політичною раціональністю, яка недвозначно санкціонує одне (наприклад, знищення білоруськомовної освіти) і забороняє інше (донедавна – антиросійську істерію у державних медіях).
Цікаво, що попри свій етнічний антиросійський націоналізм, Дубавєц послуговується навдивовижу зрусифікованим термінологічним апаратом. Скажімо, росіяни не сприймають впровадженого західною націологією розмежування понять етносу/народу як групи, яка в умовах капіталістичної економіки і відповідних їй форм міжособистісної комунікації самовизначається через спільну мову, культуру, звичаї і територію проживання, і нації як «рукотворної», створеної елітами культурно-політичної спільноти, членство в якій леґітимізується стандартизованою мовою й уніфікованою культурою, що їх продукує та ж таки еліта, і не передбачає спільного етнічного походження. Дубавєц беззастережно вживає притаманне росіянам поняття нації як етнічної спільноти («нація – це певна культура, порода (може, грубо, але в ratio найточніше) даної спільноти»), інтелектуально залишаючись у совєтському минулому. Наприклад, серед чинників, які визначають «національну специфіку представника кожної нації», Дубавєц цілком у дусі російської традиції називає «кров (генетичну пам’ять), природу, клімат, традиції». Мабуть, усе ті самі російські історики культури, починаючи з Ніколая Данілєвського, прищепили Дубавцеві розуміння національного шляху як «свого типу цивілізації». «Німці, італійці, шведи на основі власних культур створили свої типи цивілізації – німецький, італійський, шведський» – пише Дубавєц, і нам нічого до цього додати.
У багатомовній і багатокультурній Білорусі Дубавєц зі своєю проповіддю етнічного націоналізму не здобув надійних послідовників, спроможних систематично викласти своє ідейне кредо. Проте цього не скажеш про згадану націоналістичну стратегію героїзації національної минувшини, яку на зламі століть було повернено до життя.
5
Брошура молодого історика Сяргея Йорша, присвячена Усєваладові Родзьку, побачила світ в офіційно не зареєстрованому видавництві «Голас Краю», яке самотужки випускає книжкову продукцію націоналістичного змісту – видрукувані на офісному принтері й розповсюджувані у вузьких колах напіваматорські книжечки, цікаві тим, що по-своєму відбивають ідейну еволюцію білоруського націоналізму в сучасних умовах.
«Усєвалад Родзько. Провідник білоруських націоналістів» – не перша значна публікація Сяргея Йорша. 1998 року він видав книжку «Повернення БНП» про діяльність Білоруської незалежницької партії за часів Другої світової війни. Нарис 2001 року ґрунтований на тих самих фактах і документах і прикметний хіба що гострішими оцінками діяльности її «провідника», ще одного колаборанта – Усєвалада Родзька.
Родзько народився 1920 року на Лунінеччині, навчався у польській гімназії в Новоградку. Під час польсько-німецької війни 1939 року потрапив у німецький полон, зумів зацікавити собою німецьке командування, яке призначило його керівником варшавської філії Білоруського комітету в Кракові. Після окупації Білорусі Родзько – бурґомістр Вітебська, співпрацює (як пише Йорш, із метою білорусизації міста) з абвером, згодом німці кооптують його до президії Білоруської Центральної Ради. Влітку 1944 року, утікши з Білорусі, він опиняється у Східній Прусії, створює спеціяльний десантний батальйон «Дальвіц» для вишколу диверсантів, яких закидали в Білорусь. Потім – Чехія, арешт у Білостоку, де Родзько жив під іменем Яна Єрмадовіча, слідство, під час якого він виказав усіх своїх спільників, суд і смертна кара.
Для Сяргея Йорша Усєвалад Родзько – національний герой. Без будь-яких застережень він стверджує це одразу, вже назвою першого розділу: «Шлях героя». Щоб довести героїзм Родзька, а відтак утвердити його як національного героя, Йорш охоче вдається до обмеженої лише власною фантазією мітотворчости. Як і у випадку Янки Філістовіча, для опису героїчних діянь Родзька не шкодується трафаретного патосу («невпинно боровся за визволення батьківщини», «енергійно організовував білоруські військові одиниці», «чинив опір польському впливу в Білорусі»), за яким у кращому разі ховаються елементарні натяжки, в гіршому – свідоме перекручення і фальшування історичних фактів. Зовсім не почуваючись ніяково, Йорш розповідає анекдотичну історію про те, як Родзько в червні 1944 року готував антинімецьке повстання і проголошення Білоруської Народної Республіки (повстання зірвалося, бо німці не дали вагонів, а поляки постріляли його майбутніх учасників). Від наукової методології автор свідомо відмовляється, кладучи в основу нарису не історичні факти, а усні свідчення неназваних оповідачів. Усе це – логічне продовження стратегії «націоналістичної героїзації», яка уникає раціональної позиції в оцінці минулого й сьогодення. В такі картини національної історії годиться вірити, переживаючи зворушливе емоційне піднесення неофіта, що долучається до її святих джерел. Аби передати неповторний дух історії, Йорш насичує свій текст термінологією, прямо запозиченою з білоруських колаборантських видань часів останньої війни. «Більшовицькі банди» тут сусідять із «Героями та Захисниками», «окупаційний гніт» із «національними провідниками». За тоталітарною термінологією тягне за собою і тоталітарне мислення, якого не приховаєш за освідченнями в любові до Батьківщини. «У школі абвера, – пише молодий історик у 2001 році, – білоруські націоналісти відбували диверсійний вишкіл, щоб опісля вернутися на Батьківщину і боротися за вільну Білорусь».
Задля того, щоб продукування та дистрибуція національних героїв стали масовою, доступною не окремому національному ідеологові, а будь-якому носієві національної свідомости стратегією, її прихильники мусили зробити її примітивною та вульґарною, відмовитися від науковости чи бодай наукоподібности, свідомо поставити на вкорінення нових вірувань серед тубільців. І так захопилися «відродженням» національних героїв, що самі не помітили, яку неоціненну послугу зробили лукашенківцям, котрі слідом за совєтськими ідеологами й пропаґандистами всіляко дбали – і не без успіху, – щоби масова свідомість білорусів поставила знак рівности між поняттями «білоруський націоналіст» і «фашистський прислужник-колаборант». Аж нарешті цю настанову засвоїла й нова хвиля діячів білоруського відродження.
Це видно й з іншої брошури цього видавництва – «Білоруський націоналізм. Довідник», упорядник якої сховався за псевдонімом Пятро Казак. Головними білоруськими націоналістами в ній виставлено тих самих колаборантів. За гідне ім’я будителів нації тут борються не культурні діячі, які й вигадали саму «білоруську націю», окресливши приблизне змістове наповнення «білоруської ідеї», а одіозні Фабіян Акінчиц, Уладзіслав Казловський, Міхась Ганько, «генерал» Міхал Вітушко (цього вбили в листопаді 1944 року через два місяці після десантування в Білорусі, але він, як твердить упорядник, спромігся-таки зорганізувати партизанський загін «Чорний Кіт», «проводив акції на залізниці, підриваючи або захоплюючи поїзди, здійснював напади на совєтські склади й ґарнізони, на села, містечка й міста, визволяв в’язнів із тюрем і концтаборів»), Дзімітрий Касмовіч, загадковий отаман Дзяргач і все той самий Усєвалад Родзько зі своїм батальйоном «Дальвіц» (котрий, сказано в брошурі, «відіграв особливу роль у вишколі командного складу для білоруського партизанського руху. Його десантники змогли частково об’єднати стихійну партизанку і ввести її в організаційні рамки»).
Біографічним нотаткам про цих та інших діячів, серед яких зрідка трапляються й справді гідні люди, як-от Ян Станкевіч або Кастусь Каліновський, передує означення «білоруського націоналізму»:
Білоруський націоналізм – це визвольний, об’єднавчий суспільно-політичний рух, який на основі об’єднання у цілісний фронт усіх поборників державної самостійности мобілізує найширші народні маси до боротьби за волю народу й людини, за національну, політичну та соціяльну справедливість, за відновлення на білоруських етнічних землях Білоруської Незалежної Національної Держави – єдиного ґаранта існування та процвітання нації.
Кожна теза цього формулювання свідчить про неуцтво його автора й демаскує тоталітарно-метафоричний склад його мислення. На білоруських етнічних теренах ніколи не існувало Білоруської Незалежної Національної Держави – бодай тому, що модерна білоруська нація досі перебуває у процесі формування, тому говорити про її відновлення може тільки самовпевнений невіглас. Окрім того, незалежна національна держава не є і ніколи не була одинокою запорукою процвітання нації, про що знаємо з досвіду нацистської Німеччини або комуністичної Албанії. Про білоруський націоналізм у його дотеперішніх редакціях не можна говорити як про об’єднавчий суспільно-політичний рух, оскільки він завжди домагався особливих культурних та інших прав для білорусів, що зазвичай викликало хворобливу реакцію з боку іншонаціональних еліт, асиміляторські й імперські амбіції яких могло задовольнити лише таке становище, в якому білоруси залишалися б етнічною нацією з немодернізованою, соціяльно непрестижною культурою. Будь-який европейський націоналізм не вичерпується лише обстоюванням державної самостійности, навпаки, зі здобуттям її він часто з конструктивного культурного перетворюється на деструктивний громадський рух. До того ж у Білорусі «поборниками державної самостійности» нині виступають лукашенківці, яких аж ніяк не запідозриш у білоруському націоналізмі в його класичному варіянті. І, нарешті, націоналізм не має ніякого стосунку до «мобілізації найширших народних мас для боротьби за волю народу й людини, за національну, політичну та соціяльну справедливість». В европейській і світовій історії безліч прикладів, як в ім’я абстрактної нації знищувалися цілі народи і масово порушувалися права людини. Сьогодні в Білорусі нібито заради збереження національного миру і спокою, а фактично задля забезпечення домінантного становища російськомовних, реґулярно порушуються права білоруськомовної лінґвістичної та польської національної меншини. Що ж до «національної та політичної справедливости», то націоналістичні уряди в цілому світі грішать іредентистськими претензіями, намагаючись поширити свою політичну юрисдикцію на носіїв певної національности, які живуть у сусідніх країнах. А гасла «боротьби за волю народу і людини», за «встановлення національної і політичної справедливости», як засвідчує европейська історія XX століття, характерні більше для соціялістичних і марксистських доктрин, звідки, мабуть, і запозичив їх ефемерний Пятро Казак.
Слід сказати, що молодші історики не самотні у своїй спробі вибілити й увести в національний пантеон колишніх колаборантів. Посильно долучаються до справи і їхні старші колеґи. В першому цьогорічному номері часопису «Спадщина» в рубриці «Пам’ять минулої війни» опубліковано статтю академічного історика Лєаніда Лича «Міжнаціональні стосунки в умовах нацистської окупації». Її зміст зводиться до такого: білоруси напередодні нацистської аґресії перебували у стані національного поділу (на «людей свідомих», «осіб антибільшовицької спрямованости» і на тих, хто «орієнтувався на Москву»); коли прийшли німецькі війська, всі страшенно стривожилися, чи не зашкодить це національному життю. Але страхи виявилися даремними, бо «на подив не лише песимістів, а й оптимістів, поширенню білоруської національної ідеї окупаційна влада не перечила». Побачивши, що «нацистська окупація не провадила до згортання, заборони білоруської національної духовної діяльности», ще недавно розгублені білоруси «скрізь, де тільки була для цього змога, почали цілеспрямовану ідеологічну діяльність на пропаґування білоруської національної ідеї». Фашистські пропаґандистські плакати й листівки, вміщені в цьому числі «Спадщини», недвозначно свідчать про спрямування такої діяльности. Далі автор окреслює «реальну» загрозу, яка тоді нависла
