про самоідентифікацію
Jul. 31st, 2004 12:01 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
maryxmasПлануючи своє майбутнє серед народів «юдео-християнської цивілізації», українці повинні бути готовими до відповідальності і за козацько-петлюрівські єврейські погроми, і за гайдамацько-волинську різню поляків, і за співучасть у створенні радянської тоталітарної системи, і за колаборацію з гітлерівським нацизмом.
Дискримінація упродовж століть за національною ознакою — чи то зі східного боку (як царськими шовіністами, так і сталінсько-брежнєвськими інтернаціоналістами), чи то з західного (як гітлерівською окупаційною владою, так і адміністрацією Другої Речі Посполитої) призвели не тільки до вироблення в українців комплексів меншовартості, але й панічного, часто підсвідомого страху. Найкраще це ілюструє поширення таких понять, як «мєстний» на колишній під-російській території або «тутейший» на західних землях, включно з цілими осередками українців, які нині проживають у Польщі чи Словаччині. В обох випадках — це означає «місцевий» і є своєрідною втечею від необхідності чітко визначити себе як українця (а часом і як єврея, гагауза, поляка, а у деяких селах Галичини — і як росіянина). Звідси теж походять і поширені у різний час і в різних місцях — «ми всє — православниє, русскіє, совєтскіє, славянє і т.д.»
Не менш важлива й проблема і з самовизначенням у мовно-культурній сфері. Самоідентифікація з українською мовою — це історія суцільних переслідувань, починаючи від царського «Емського указу», що заперечував існування української мови як такої, через «Розстріляне відродження», тобто знищення українських письменників і представників інтелігенції чекістами, до переслідувань шістдесятників тільки за саму постановку питання: «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Не виключено, що «свідома» втеча в суржик є формою втечі від потреби мовного, а відтак — і національного самовизначення.
російською читати тут.
Дискримінація упродовж століть за національною ознакою — чи то зі східного боку (як царськими шовіністами, так і сталінсько-брежнєвськими інтернаціоналістами), чи то з західного (як гітлерівською окупаційною владою, так і адміністрацією Другої Речі Посполитої) призвели не тільки до вироблення в українців комплексів меншовартості, але й панічного, часто підсвідомого страху. Найкраще це ілюструє поширення таких понять, як «мєстний» на колишній під-російській території або «тутейший» на західних землях, включно з цілими осередками українців, які нині проживають у Польщі чи Словаччині. В обох випадках — це означає «місцевий» і є своєрідною втечею від необхідності чітко визначити себе як українця (а часом і як єврея, гагауза, поляка, а у деяких селах Галичини — і як росіянина). Звідси теж походять і поширені у різний час і в різних місцях — «ми всє — православниє, русскіє, совєтскіє, славянє і т.д.»
Не менш важлива й проблема і з самовизначенням у мовно-культурній сфері. Самоідентифікація з українською мовою — це історія суцільних переслідувань, починаючи від царського «Емського указу», що заперечував існування української мови як такої, через «Розстріляне відродження», тобто знищення українських письменників і представників інтелігенції чекістами, до переслідувань шістдесятників тільки за саму постановку питання: «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Не виключено, що «свідома» втеча в суржик є формою втечі від потреби мовного, а відтак — і національного самовизначення.
російською читати тут.
