культ вовка на Поліссі -- частина 1
Feb. 12th, 2004 09:03 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
maryxmasвзято тут
“Культ вовка на Поліссі”
Віктор Давидюк
кандидат філологічних наук, директор Полісько-волинського народознавчого центру Інституту народознавства НАН України
Одним із найпопулярніших зооморфних образів українського фольклору є вовк. Про нього існує багато оповідок і легенд. З сіроманцем пов'язано чимало вірувань, особливо таких, що стосуються весілля. Спорадично вони трапляються по всій Україні, але найпопулярніші на Поліссі. Це пов'язано насамперед з природніми факторами. Поширення біологічного виду в природньому середовищі обумовлювало популярність і в контексті фольклорному. Але не це було головне. Образ вовка містить на Поліссі цілу низку типологічних розгалужень. Більшість із них активно побутують досі.
Популярність оповідок про вовків серед автохтонів сучасного Полісся відзначав ще Геродот. Розповідаючи про звичаї неврів, давніх племен, що жили біля верхів'їв Дніпра, Прип'яті та Південного Бугу в VI-V століттях до н. е., він писав: "Ці люди, вочевидь, чаклуни. Скіфи та еліни, що живуть серед них, у всякому разі запевняють, що кожен невр щороку на кілька днів обертається на вовка, а потім знову перебирає людську подобу".
Важко судити, чи є хоч якась спадкоємність між тими тваринами й нинішніми поліщуками, але. мотив лаконтронії (перетворення людини на вовка) й нині дуже поширений на цій території і, крім усього часто переплітається з ономастичною інформацією, що пояснює походження назви роду. Ось один з таких спогадів:
"Є назвисько Вовки по-вулічному. То в їх був дід, що перекидався вовком. Піде в ліс, зробиться вовком. І вже пушов пущею вгонь його віда куди. Зіллє знав таке, чи ще щось таке знав знахарське... А один чоловік взєв да й пудстиріг. Да й украв те знахарство. То як пушов вовком, да й на гету пору"1.
Здатність до лаконтронії в конкретному випадку виступає поясненням родової номінації (дід пішов вовком, то й цілий рід називається вовками). Очевидно, можна припустити, що факт із дідом виступає як елемент, що синхронізує фольклорний мотив (вовками ходили в них усі; останній же, хто пішов і не повернувся, був дід, що ще на пам'яті багатьох).
У всякому випадку зв'язок роду з перетворенням на вовків хоч і виступає як аномальне явище, що має функції поляризації родових опозицій за номінативними ознаками, але, разом з тим в конкретному випадку це не видовижжя. Скорше всього воно сприймається як пережиток чогось загальновідомого й загальнодоступного, як оте Несторове про древлян, у яких "весіль... не було, а умикали вони дівчат коло води", чи про радимичів, в'ятичів, сіверян, що "жили... в лісі, як ото всякий звір" і замість весіль мали ігрища поміж селами2. Отже перетворення людини на вовка випливає з цієї інформації як факт загальновідомий, хоч відчувається відмежування від нього з боку інформатора та його роду.
Чимало фактів пошанування вовка на Поліссі подає Б. Грінченко в "Етнографічних матеріалах, зібраних у Чернігівській і сусідніх з нею губерніях" та "Із вуст народу". Записані наприкінці XIX початку XX ст., вони чудово відбивають не лише район поширення уявлень про вовкулаків як етнографічне явище, а й на основі окремих повір'їв, пов'язаних не з вовкулаками, а таки з вовками, дають більш-менш чітке уявлення про походження вірувань, пов'язаних з лаконтронією, з пошануванням вовка: "Як оступлять вовки чоловіка, то треба назвать якого-небудь умерлого чоловіка імення: чи родича, чи знакомого, то й підуть геть".
Здавалося б, який стосунок до вовків мають померлі родичі чи й просто знайомі? Але в гуцулів на Коляду — свято, приурочене головним чином небіжчикам, — за родинний стіл закликали й вовка. Причини такого пошанування досі не з'ясовані. Та, як свідчить Л. Залізняк, у нартському епосі осетинів, а їх вважають за нащадків стародавніх іранців, колись військову дружину і вовчу зграю називали однаково. Походження цього явища вчений вбачає в особливому обряду ініціації, що становив специфічне навчання та посвячення у воїни. Початок ініціації збігався у часі зі святом на честь покровителя вовків та воїнів Стир-Тутира, що припадало на жовтень-листопад. А сама суть ініціальних випробувань полягала в тому, що юнаки мали пожити вовчим життям, здобуваючи собі їжу у військових походах3.
До дій, аналогічних описаним, вдавалися й деякі північноамериканські племена, споріднені з осетинами (щоправда, їхні ініціальні ритуали мали вже винятково обрядовий характер). Передягнені у вовчі шкури юнаки, що належали до вовчої фратрії, під час обряду мали "вити по-вовчому". Такий звичай існував і в хеттів та германців.
Згадки про воїнів у вовчих шкурах є в давньоіслагуських текстах. Серед германців у вовчі шкури перевдягалися друзі молодого, коли йшли "здобувати" йому наречену.
Цілком зрозуміло, що наведені приклади типологічно дуже близькі до українських про перевтілення у вовків боярів молодого чи й весільного поїзда в цілому. Для прикладу наведу спогад інформаторки:
«Гуляли якось одні люди весіллє. От батько молодої чимось не вгодив боярину. "Нук, постой же, коли так, — каже боярин, — я ж тобі угожу!" Та узяв хомута і перевів через його молодих, і стали молодії вовками і повтікали в гай... Довго вони так бігали вовками по гаях і полях, а як захочуть було їсти, то біжать до хлопців — нічліжників. Нічлжники знали, що се за вовки і годували їх хлібом. Батько просив усих людей, чи не поймає хтось тих вовків, щоб перевести їх через хомут. От один чоловік і поймав одного і зробив, як йому казали, і стала з того вовка молодиця, невістка уже, значить, того чоловіка, а другий вовк — син — утік і по сей час ще не поймався і бігає вовком.»4
Як бачимо, український зразок теж має чітко окреслені риси обрядовості: переведення молодого через хомут як на початку дійства, так і наприкінці. Більшість інформацій про вовків-перевертнів, як ритуального перевтілення, навела відомого дослідника В. Іванова на думку, що найдавнішою ритуальною основою уявлення про людину-перевертня, що стає вовком (чи ведмедем), було перевдягання в шкіру відповідної тварини чи вдягання відповідної маски5.
Відтак варто уточнити: що змушувало зодягати маски — не проста ж собі забава? Відповідь знаходимо у В. Міллера6. Слово "маска" в багатьох народів означає "предок". В українців зодягання масок було пов'язане з родовим божеством культу предків, що найдовше збереглися в обряді Коляди. Поряд з антропоморфними масками, що використовувались ще в 40-х роках XX ст., побутували й зооморфні — коня, лелек ("бусл"), а також і вовка. У вовків на Коляду перевдягалися в селах Самарі (Ратнівщина), Видерті, Нуйні (Камінь-Каширщина), Погулянці (Любешівщина) тощо. В деяких селах вважали за звичне, коли персонаж у масці вовка виносив щось із хати7.
"Поїхав чоловік по сіно на болото. Дєвиця — коло стужка два вовке. Оден зразу втік, а другий стоїть, ни одходить. Пуд'їхав ближчий — і другий вовк одступев, але далеко не одходить. Він розвернув сане за вітром, щоб добре було кедат сіно, коле дєвиця — дитена под стужком гола-голісінька. Десь тилько-но вроделось. Вин — кожуха з сибе, вгорнув, визе до хати. Думає хтось покенув. Вглядається — вовк іде слідом. Чоловік в хату — і вовк за їм. Жинка в крик! А вин уже догадався, що то воно таке. Обмеле ту дитину, ввиртіла, обдслужеле молебінь з попом і стале з того вовка жинка. Казале, що весіллє вовками пустеле, а що має буте дитє, мусить не знале, то й ни закляле. То воно й родилося ни вовченям, а таке люденою."8
"Чула я таке, що десь за возером було весіллє в людей, то всі боєри пушле вувками через якогось знахара. І довго ходели вовками. То казали, як один чоловік забив вувчицю і облупив шкуру, то пуд шкурою був винок... То була сваха".9
У подібній до цієї ролі на Коляду виступає вовк і в казці "Вовк-колядник". Спершу дід змушений віддати за колядування ягничку, потім теличку, а зрештою й саму бабу. Зміст вовчого колядування зводиться у казці до того, що звір нагадує про свою присутність у господарстві. Зрештою, про це мовиться і в більшості колядок, а за таке "нагадування" господар повинен щедро віддячити колядникам.
Українська фольклорна традиція знає кілька типів вияву вовчої теми. Непересічне місце тут посів образ вовка як мудрого хижака. Інший тип цього образу — вовкулака. Щоправда, він має кілька підпитів: вовкулаку — чаклуна, який міг довільно перекидатися вовком і робити вовками інших; строкаря, на якого у визначений час находило щось таке, що він мусив бігти вовком; ізгоя, пущеного омстивим вовком; вовкулаку — молодого, пущеного під час весілля. За типологічні відгалуження цього підтипу можна вважати й образи вовкулачок: молодої, що, будучи вовчицею, народжує людське дитя (чи не пряма паралель до античних образів Ромула і Рома?), і свахи, яку впізнають у вбитій під час ловів вовчиці. Проте образ вовкулачки поширений на незначній території, а тільки там, де персонажне втілення вовка особливо популярне, а тому може давати нові типологічні відбрунькування. З літератури і власних пошуків ареолом його поширення маємо підстави вважати крім Західного Полісся, тільки частину Галичини.
Широке коло характеристик вовкулаки-зловмисника, вовкулаки-чаклуна знаходимо в одній західнополіській оповідці. "Десь за озером був чулувік, що знався з вувкаме. І сам вовком прикидався. То тех вувків вин напускав на людей, на якех мав зло. Пирикениться, піде в ліс — і вже потакують, що десь напустев вовчу зграю на того чи генчого чоловіка. А коє-кого і вовком пускав".
Здатністю довільного перевтілення у вовкулак у записах XIX ст. найдені тільки знахарі: "Знахур миг... стати вовкулакою. Пасуть люде ввичкє, а вин пирикениця чириз пиньок тре разе догоре — і вже зробевся вовком. Забире ввечку, прейде назад чириз пиньок, знов пирикениця, тилько вже в другий бик — і вже знов чоловік і має що їсти. Но людени вовк вже ни чепить".
Дуже часто вовкулака у народних оповідках відчуває момент наближення лаконтронії: "Як прийшла до його тая пора, що вже цому треба бігти, то він так стогне! Вийшов за клуню, устрамив ножа в землю, почав розбиратися, геть рзібрався, голий зостався. Потім перекинувся через той ніж й став вовком".10
В іншій легенді, відчуваючи наближення процесу перетворення, вовкулака питає жінки, що б вона робила, як би тут з'явився вовк, а вже тоді біжить у кущі й повертається звідти вовком11.
Проте зустрічаються й інші розповіді, в яких причини метаморфози обумовлені календарно. Одна із них записана на Волині.
"На Спаса, як ішли до церкви і чули вовче виття, казали, що то виє вовкулака. Сипали тоді свячоний мак під ноги й приказували: "Пу, пу, Мати Божа, поверни подобу людську тому, хто плаче-волає і в тебе ради благає". Хто не зробить, в того не буде пропадати худоба".12
Свято Спаса, про яке йдеться в наведеній інформації, як і день св. Юрія, має в собі багато такого, що могло бути первісно пов'язане зі вшануванням опікуна худоби Волюса, у сферу опіки якого входили й вовки. Перш, ніж функції вовчого пастиря остаточно закріпилися за християнським святом — Юрієм, вони могли належати Волосові. Тому не дивно, що худоба й вовки виступають тут у єдиному контексті. Тож виття вовкулаки на Спаса можна пояснити відчуженням його єства від вовчої зграї, що справляє в цей час свято свого опікуна.
Проте розповіді про вовкулак в українській фольклорній традиції рідко пов'язуються зі Спасом. На Західному Поліссі вважали, що "вовкулакаме ставале у Руздві, на Свичке"13.
Такі уявлення побутують і в Галичині та Карпатах. В цілому ж вони щільно пов'язані з "вовчими днями" — періодом особливої активності хижаків, що починалася пізньої осені й була обумовлена необхідністю вишколу молодняка. Закінчувалися "вовчі дні" на Коляду, коли в природі відбувався розпад вовчих сімей. Тому вважали, що вшанування вовків неминуче саме в цей день, коли їхня агресивність спадала. Таким чином відзначення "вовчих днів" було звужене. На Коляду у багатьох міфологічних легендах випадає й повернення вовкулаки — сім'янина до рідної домівки.
Давній фрагмент жіночої прикраси з відтворенням сіроманців
Одна з легенд оповідала, що на Святвечір повертається до хати зять, якого теща пустила вовком. Вскочив він до хати, сів на припечку в куті й поставив лапу, де був сук вбитий. Вийняли йому сук — і він став чоловіком14.
Типологічне повернення вовкулаки на Коляду легко вплітається в сюжетну канву утворення та розпуску військових ініціальних спілок іранських племен, але все-таки з одним, хай і не дуже істотним, застереженням.
Оскільки початок вовчих днів у поліському народному календарі, як і в цілому по Україні, стерся з пам'яті, то найчастіш у легендах та оповіданнях вовкулакування триває протягом року, хоча вказують й інші терміни: три, сім років — "на скілько поробляно".
Перетворення вовкулаки на людину, відбувається по-різному: його просувають через хомут, б'ють житнім перевеслом, розрізують на ньому шнура чи пояса, після чого вовча шкура лопається і злазить сама по собі. Усе це нагадує пережитки ряджень германських воїнів за часів Костянтина Багрянородного. Проте зустрічається один з таких способів реінкарнації, який не викликає жодних асоціацій. Це метаморфоза шляхом перебігання поміж "ногами тої людини, яка пустила вовком, тобто чаклуна", а первісне — людини, причетної до здійснення ініціального обряду.
"Розказувале, що одного чоловіка баба зробила вовком. І вин усе пудейде до свеї хати, а зайти боїця. А вден знахур, що вже знався на тому, побачив того вовка і каже: "Скілько те вже будиш ходете, скілько будиш мучитися?! Іде схавайся в теї баби коло хате за колодязем і як вона набире воде і йтиме з відраме, проскоч їй миж ногаме. Хай вона ще трохе вовчецию походить. І вин, той вовк, як почув, так і зробив, то кажуть, од бабе й по сю пору тилько відра на подвір'ю осталися".15 Зображення вовка з поясом, який перекидається біля жінки з напівоголеним стегном, і тримає в руці пучок соломи чи пруття, знайшло свій вияв і на браслеті з Галичини, що його подає у своїй книзі "Язичництво давньої Русі" Б. Рибаков.
Давній фрагмент жіночої прикраси з відтворенням сіроманців
“Культ вовка на Поліссі”
Віктор Давидюк
кандидат філологічних наук, директор Полісько-волинського народознавчого центру Інституту народознавства НАН України
Одним із найпопулярніших зооморфних образів українського фольклору є вовк. Про нього існує багато оповідок і легенд. З сіроманцем пов'язано чимало вірувань, особливо таких, що стосуються весілля. Спорадично вони трапляються по всій Україні, але найпопулярніші на Поліссі. Це пов'язано насамперед з природніми факторами. Поширення біологічного виду в природньому середовищі обумовлювало популярність і в контексті фольклорному. Але не це було головне. Образ вовка містить на Поліссі цілу низку типологічних розгалужень. Більшість із них активно побутують досі.
Популярність оповідок про вовків серед автохтонів сучасного Полісся відзначав ще Геродот. Розповідаючи про звичаї неврів, давніх племен, що жили біля верхів'їв Дніпра, Прип'яті та Південного Бугу в VI-V століттях до н. е., він писав: "Ці люди, вочевидь, чаклуни. Скіфи та еліни, що живуть серед них, у всякому разі запевняють, що кожен невр щороку на кілька днів обертається на вовка, а потім знову перебирає людську подобу".
Важко судити, чи є хоч якась спадкоємність між тими тваринами й нинішніми поліщуками, але. мотив лаконтронії (перетворення людини на вовка) й нині дуже поширений на цій території і, крім усього часто переплітається з ономастичною інформацією, що пояснює походження назви роду. Ось один з таких спогадів:
"Є назвисько Вовки по-вулічному. То в їх був дід, що перекидався вовком. Піде в ліс, зробиться вовком. І вже пушов пущею вгонь його віда куди. Зіллє знав таке, чи ще щось таке знав знахарське... А один чоловік взєв да й пудстиріг. Да й украв те знахарство. То як пушов вовком, да й на гету пору"1.
Здатність до лаконтронії в конкретному випадку виступає поясненням родової номінації (дід пішов вовком, то й цілий рід називається вовками). Очевидно, можна припустити, що факт із дідом виступає як елемент, що синхронізує фольклорний мотив (вовками ходили в них усі; останній же, хто пішов і не повернувся, був дід, що ще на пам'яті багатьох).
У всякому випадку зв'язок роду з перетворенням на вовків хоч і виступає як аномальне явище, що має функції поляризації родових опозицій за номінативними ознаками, але, разом з тим в конкретному випадку це не видовижжя. Скорше всього воно сприймається як пережиток чогось загальновідомого й загальнодоступного, як оте Несторове про древлян, у яких "весіль... не було, а умикали вони дівчат коло води", чи про радимичів, в'ятичів, сіверян, що "жили... в лісі, як ото всякий звір" і замість весіль мали ігрища поміж селами2. Отже перетворення людини на вовка випливає з цієї інформації як факт загальновідомий, хоч відчувається відмежування від нього з боку інформатора та його роду.
Чимало фактів пошанування вовка на Поліссі подає Б. Грінченко в "Етнографічних матеріалах, зібраних у Чернігівській і сусідніх з нею губерніях" та "Із вуст народу". Записані наприкінці XIX початку XX ст., вони чудово відбивають не лише район поширення уявлень про вовкулаків як етнографічне явище, а й на основі окремих повір'їв, пов'язаних не з вовкулаками, а таки з вовками, дають більш-менш чітке уявлення про походження вірувань, пов'язаних з лаконтронією, з пошануванням вовка: "Як оступлять вовки чоловіка, то треба назвать якого-небудь умерлого чоловіка імення: чи родича, чи знакомого, то й підуть геть".
Здавалося б, який стосунок до вовків мають померлі родичі чи й просто знайомі? Але в гуцулів на Коляду — свято, приурочене головним чином небіжчикам, — за родинний стіл закликали й вовка. Причини такого пошанування досі не з'ясовані. Та, як свідчить Л. Залізняк, у нартському епосі осетинів, а їх вважають за нащадків стародавніх іранців, колись військову дружину і вовчу зграю називали однаково. Походження цього явища вчений вбачає в особливому обряду ініціації, що становив специфічне навчання та посвячення у воїни. Початок ініціації збігався у часі зі святом на честь покровителя вовків та воїнів Стир-Тутира, що припадало на жовтень-листопад. А сама суть ініціальних випробувань полягала в тому, що юнаки мали пожити вовчим життям, здобуваючи собі їжу у військових походах3.
До дій, аналогічних описаним, вдавалися й деякі північноамериканські племена, споріднені з осетинами (щоправда, їхні ініціальні ритуали мали вже винятково обрядовий характер). Передягнені у вовчі шкури юнаки, що належали до вовчої фратрії, під час обряду мали "вити по-вовчому". Такий звичай існував і в хеттів та германців.
Згадки про воїнів у вовчих шкурах є в давньоіслагуських текстах. Серед германців у вовчі шкури перевдягалися друзі молодого, коли йшли "здобувати" йому наречену.
Цілком зрозуміло, що наведені приклади типологічно дуже близькі до українських про перевтілення у вовків боярів молодого чи й весільного поїзда в цілому. Для прикладу наведу спогад інформаторки:
«Гуляли якось одні люди весіллє. От батько молодої чимось не вгодив боярину. "Нук, постой же, коли так, — каже боярин, — я ж тобі угожу!" Та узяв хомута і перевів через його молодих, і стали молодії вовками і повтікали в гай... Довго вони так бігали вовками по гаях і полях, а як захочуть було їсти, то біжать до хлопців — нічліжників. Нічлжники знали, що се за вовки і годували їх хлібом. Батько просив усих людей, чи не поймає хтось тих вовків, щоб перевести їх через хомут. От один чоловік і поймав одного і зробив, як йому казали, і стала з того вовка молодиця, невістка уже, значить, того чоловіка, а другий вовк — син — утік і по сей час ще не поймався і бігає вовком.»4
Як бачимо, український зразок теж має чітко окреслені риси обрядовості: переведення молодого через хомут як на початку дійства, так і наприкінці. Більшість інформацій про вовків-перевертнів, як ритуального перевтілення, навела відомого дослідника В. Іванова на думку, що найдавнішою ритуальною основою уявлення про людину-перевертня, що стає вовком (чи ведмедем), було перевдягання в шкіру відповідної тварини чи вдягання відповідної маски5.
Відтак варто уточнити: що змушувало зодягати маски — не проста ж собі забава? Відповідь знаходимо у В. Міллера6. Слово "маска" в багатьох народів означає "предок". В українців зодягання масок було пов'язане з родовим божеством культу предків, що найдовше збереглися в обряді Коляди. Поряд з антропоморфними масками, що використовувались ще в 40-х роках XX ст., побутували й зооморфні — коня, лелек ("бусл"), а також і вовка. У вовків на Коляду перевдягалися в селах Самарі (Ратнівщина), Видерті, Нуйні (Камінь-Каширщина), Погулянці (Любешівщина) тощо. В деяких селах вважали за звичне, коли персонаж у масці вовка виносив щось із хати7.
"Поїхав чоловік по сіно на болото. Дєвиця — коло стужка два вовке. Оден зразу втік, а другий стоїть, ни одходить. Пуд'їхав ближчий — і другий вовк одступев, але далеко не одходить. Він розвернув сане за вітром, щоб добре було кедат сіно, коле дєвиця — дитена под стужком гола-голісінька. Десь тилько-но вроделось. Вин — кожуха з сибе, вгорнув, визе до хати. Думає хтось покенув. Вглядається — вовк іде слідом. Чоловік в хату — і вовк за їм. Жинка в крик! А вин уже догадався, що то воно таке. Обмеле ту дитину, ввиртіла, обдслужеле молебінь з попом і стале з того вовка жинка. Казале, що весіллє вовками пустеле, а що має буте дитє, мусить не знале, то й ни закляле. То воно й родилося ни вовченям, а таке люденою."8
"Чула я таке, що десь за возером було весіллє в людей, то всі боєри пушле вувками через якогось знахара. І довго ходели вовками. То казали, як один чоловік забив вувчицю і облупив шкуру, то пуд шкурою був винок... То була сваха".9
У подібній до цієї ролі на Коляду виступає вовк і в казці "Вовк-колядник". Спершу дід змушений віддати за колядування ягничку, потім теличку, а зрештою й саму бабу. Зміст вовчого колядування зводиться у казці до того, що звір нагадує про свою присутність у господарстві. Зрештою, про це мовиться і в більшості колядок, а за таке "нагадування" господар повинен щедро віддячити колядникам.
Українська фольклорна традиція знає кілька типів вияву вовчої теми. Непересічне місце тут посів образ вовка як мудрого хижака. Інший тип цього образу — вовкулака. Щоправда, він має кілька підпитів: вовкулаку — чаклуна, який міг довільно перекидатися вовком і робити вовками інших; строкаря, на якого у визначений час находило щось таке, що він мусив бігти вовком; ізгоя, пущеного омстивим вовком; вовкулаку — молодого, пущеного під час весілля. За типологічні відгалуження цього підтипу можна вважати й образи вовкулачок: молодої, що, будучи вовчицею, народжує людське дитя (чи не пряма паралель до античних образів Ромула і Рома?), і свахи, яку впізнають у вбитій під час ловів вовчиці. Проте образ вовкулачки поширений на незначній території, а тільки там, де персонажне втілення вовка особливо популярне, а тому може давати нові типологічні відбрунькування. З літератури і власних пошуків ареолом його поширення маємо підстави вважати крім Західного Полісся, тільки частину Галичини.
Широке коло характеристик вовкулаки-зловмисника, вовкулаки-чаклуна знаходимо в одній західнополіській оповідці. "Десь за озером був чулувік, що знався з вувкаме. І сам вовком прикидався. То тех вувків вин напускав на людей, на якех мав зло. Пирикениться, піде в ліс — і вже потакують, що десь напустев вовчу зграю на того чи генчого чоловіка. А коє-кого і вовком пускав".
Здатністю довільного перевтілення у вовкулак у записах XIX ст. найдені тільки знахарі: "Знахур миг... стати вовкулакою. Пасуть люде ввичкє, а вин пирикениця чириз пиньок тре разе догоре — і вже зробевся вовком. Забире ввечку, прейде назад чириз пиньок, знов пирикениця, тилько вже в другий бик — і вже знов чоловік і має що їсти. Но людени вовк вже ни чепить".
Дуже часто вовкулака у народних оповідках відчуває момент наближення лаконтронії: "Як прийшла до його тая пора, що вже цому треба бігти, то він так стогне! Вийшов за клуню, устрамив ножа в землю, почав розбиратися, геть рзібрався, голий зостався. Потім перекинувся через той ніж й став вовком".10
В іншій легенді, відчуваючи наближення процесу перетворення, вовкулака питає жінки, що б вона робила, як би тут з'явився вовк, а вже тоді біжить у кущі й повертається звідти вовком11.
Проте зустрічаються й інші розповіді, в яких причини метаморфози обумовлені календарно. Одна із них записана на Волині.
"На Спаса, як ішли до церкви і чули вовче виття, казали, що то виє вовкулака. Сипали тоді свячоний мак під ноги й приказували: "Пу, пу, Мати Божа, поверни подобу людську тому, хто плаче-волає і в тебе ради благає". Хто не зробить, в того не буде пропадати худоба".12
Свято Спаса, про яке йдеться в наведеній інформації, як і день св. Юрія, має в собі багато такого, що могло бути первісно пов'язане зі вшануванням опікуна худоби Волюса, у сферу опіки якого входили й вовки. Перш, ніж функції вовчого пастиря остаточно закріпилися за християнським святом — Юрієм, вони могли належати Волосові. Тому не дивно, що худоба й вовки виступають тут у єдиному контексті. Тож виття вовкулаки на Спаса можна пояснити відчуженням його єства від вовчої зграї, що справляє в цей час свято свого опікуна.
Проте розповіді про вовкулак в українській фольклорній традиції рідко пов'язуються зі Спасом. На Західному Поліссі вважали, що "вовкулакаме ставале у Руздві, на Свичке"13.
Такі уявлення побутують і в Галичині та Карпатах. В цілому ж вони щільно пов'язані з "вовчими днями" — періодом особливої активності хижаків, що починалася пізньої осені й була обумовлена необхідністю вишколу молодняка. Закінчувалися "вовчі дні" на Коляду, коли в природі відбувався розпад вовчих сімей. Тому вважали, що вшанування вовків неминуче саме в цей день, коли їхня агресивність спадала. Таким чином відзначення "вовчих днів" було звужене. На Коляду у багатьох міфологічних легендах випадає й повернення вовкулаки — сім'янина до рідної домівки.
Давній фрагмент жіночої прикраси з відтворенням сіроманців
Одна з легенд оповідала, що на Святвечір повертається до хати зять, якого теща пустила вовком. Вскочив він до хати, сів на припечку в куті й поставив лапу, де був сук вбитий. Вийняли йому сук — і він став чоловіком14.
Типологічне повернення вовкулаки на Коляду легко вплітається в сюжетну канву утворення та розпуску військових ініціальних спілок іранських племен, але все-таки з одним, хай і не дуже істотним, застереженням.
Оскільки початок вовчих днів у поліському народному календарі, як і в цілому по Україні, стерся з пам'яті, то найчастіш у легендах та оповіданнях вовкулакування триває протягом року, хоча вказують й інші терміни: три, сім років — "на скілько поробляно".
Перетворення вовкулаки на людину, відбувається по-різному: його просувають через хомут, б'ють житнім перевеслом, розрізують на ньому шнура чи пояса, після чого вовча шкура лопається і злазить сама по собі. Усе це нагадує пережитки ряджень германських воїнів за часів Костянтина Багрянородного. Проте зустрічається один з таких способів реінкарнації, який не викликає жодних асоціацій. Це метаморфоза шляхом перебігання поміж "ногами тої людини, яка пустила вовком, тобто чаклуна", а первісне — людини, причетної до здійснення ініціального обряду.
"Розказувале, що одного чоловіка баба зробила вовком. І вин усе пудейде до свеї хати, а зайти боїця. А вден знахур, що вже знався на тому, побачив того вовка і каже: "Скілько те вже будиш ходете, скілько будиш мучитися?! Іде схавайся в теї баби коло хате за колодязем і як вона набире воде і йтиме з відраме, проскоч їй миж ногаме. Хай вона ще трохе вовчецию походить. І вин, той вовк, як почув, так і зробив, то кажуть, од бабе й по сю пору тилько відра на подвір'ю осталися".15 Зображення вовка з поясом, який перекидається біля жінки з напівоголеним стегном, і тримає в руці пучок соломи чи пруття, знайшло свій вияв і на браслеті з Галичини, що його подає у своїй книзі "Язичництво давньої Русі" Б. Рибаков.
Давній фрагмент жіночої прикраси з відтворенням сіроманців
