![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Jun. 2nd, 2016
Originally posted by ![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
bezbashenka_mag at Накипело.
bezbashenka_mag at Накипело.Очень накипело. "День слипшейся жопы" в детдомах проходит регулярно. И год за годом возникают одни и те же темы, споры... Мало кого удается переубедить. Они все равно понесут конфеты в детдом. Я последний раз встревала в подобный спор. Больше не буду. Ниже мое очень длинное последнее слово.
( Попробуй влезть в чужую шкуру. )
ПЫПЫСЫ. Я не была сиротой. Решила попытаться представить, что чувствовала бы, случись это со мной. Даже с уже взрослой.
( Попробуй влезть в чужую шкуру. )
ПЫПЫСЫ. Я не была сиротой. Решила попытаться представить, что чувствовала бы, случись это со мной. Даже с уже взрослой.
корисна стаття про пермакудьтуру
Jun. 2nd, 2016 01:30 pmз якої висновок -- треба озеленювати все, до чого руки дотягнуться -- і саджати дерева.
ось для порівняння як було
і як стало
зі.
а ще треба саджати квіти для бджіл і для джмелів. я от посадила -- правда, на балконі.
ось для порівняння як було
і як стало
зі.
а ще треба саджати квіти для бджіл і для джмелів. я от посадила -- правда, на балконі.
Інна Бабкина
31 травня ·
Вчора натрапила на дуже неприємні пости, пов'язані з Видавництво Ранок та Ranok Creative Развивающие игрушки
Хоч ця компанія розташована в Україні і випускає гарні книги українською мовою, але, як виявилося, з іграми та науковими наборами там ситуація набагато гірша :(
На фото - приклад набору, що отримала одна з покупців.
Упаковка вся російською. Всередині - гарна ілюстрована інструкція російською на якісному папері і... шматочок паперу з українським перекладом.
І так, на жаль, з усіма наборами :(
При цьому компанія, наприклад, випускає, чудові набори, повністю перекладені польською. Це їм робити не важко ;)
Відповідь компанії на претензію споживача взагалі варта цитування (орфографія автора збережена):
"Взагалі то, чому питання мови таке гостре питання. Більша частина населенння розуміє як російську, так і українську мову. І якщо цікава статття, то незалежно від мови ми її публікуємо. І чому потрібно загострювати мовні питання? Коли в нашому суспільстві багато інших гострих питаннь, а ми знов акцентуємо увагу на МОВНОМУ факторі. невже погано, коли людина знає більш мов? невже неможна змиритися з тим що в Україні є російськомовні і будуть. У нас вільний ринок, на якому мають право бути і українські видання, і видання на інших мовах. Ми ні в якому разі не дискриминуємо Вас. Вот Вам такий цікавий факт - російскомовні клієнти дуже легко придбають видання на української мові."
"Стосовно мови на упаковці, скаргу передамо руководству. Все інше - це досить, пробачте, "лірично".
Повний текст розмови тут
Маю надію, що його не видалять найближчим часом.
Не знаю, як хто, а я поки що поставила хрест на цій компанії :( Хоча може з часом вони змінять свою позицію.
Буду вдячна за перепост. Думаю, країні варто знати своїх "героїв" ;)
Апд: у коментарях поділилися посиланням на ЖЖ однієї з редакторів видавництва -
Там таке сепарське жахіття, що після цього вже скарги покупців на порушення законодавства щодо української мови виглядають наївно :(
31 травня ·
Вчора натрапила на дуже неприємні пости, пов'язані з Видавництво Ранок та Ranok Creative Развивающие игрушки
Хоч ця компанія розташована в Україні і випускає гарні книги українською мовою, але, як виявилося, з іграми та науковими наборами там ситуація набагато гірша :(
На фото - приклад набору, що отримала одна з покупців.
Упаковка вся російською. Всередині - гарна ілюстрована інструкція російською на якісному папері і... шматочок паперу з українським перекладом.
І так, на жаль, з усіма наборами :(
При цьому компанія, наприклад, випускає, чудові набори, повністю перекладені польською. Це їм робити не важко ;)
Відповідь компанії на претензію споживача взагалі варта цитування (орфографія автора збережена):
"Взагалі то, чому питання мови таке гостре питання. Більша частина населенння розуміє як російську, так і українську мову. І якщо цікава статття, то незалежно від мови ми її публікуємо. І чому потрібно загострювати мовні питання? Коли в нашому суспільстві багато інших гострих питаннь, а ми знов акцентуємо увагу на МОВНОМУ факторі. невже погано, коли людина знає більш мов? невже неможна змиритися з тим що в Україні є російськомовні і будуть. У нас вільний ринок, на якому мають право бути і українські видання, і видання на інших мовах. Ми ні в якому разі не дискриминуємо Вас. Вот Вам такий цікавий факт - російскомовні клієнти дуже легко придбають видання на української мові."
"Стосовно мови на упаковці, скаргу передамо руководству. Все інше - це досить, пробачте, "лірично".
Повний текст розмови тут
Маю надію, що його не видалять найближчим часом.
Не знаю, як хто, а я поки що поставила хрест на цій компанії :( Хоча може з часом вони змінять свою позицію.
Буду вдячна за перепост. Думаю, країні варто знати своїх "героїв" ;)
Апд: у коментарях поділилися посиланням на ЖЖ однієї з редакторів видавництва -
Там таке сепарське жахіття, що після цього вже скарги покупців на порушення законодавства щодо української мови виглядають наївно :(
Таблеточки
О налоговых скидках в благотворительности.
Многие не знают, что в случае пожертвования денег благотворительным организациям, можно рассчитывать на возврат от государства 15% от благвзноса (это называется налоговая скидка). Поэтому делимся с вами очень полезным постом IT-директора ПриватБанк Дмитрия Дубилета, в котором описан алгоритм действий для получения скидки.
"1. Получаете в своем банке специальную справку по этим платежам (в случае ПриватБанка она формируется автоматом, ее можно скачать в Приват24).
2. Получаете в своем банке реквизиты карточки, на которую хотите получить от государства возврат (в Приват24: Инфо > Реквизиты).
3. Идете в налоговую (“отдел декларирования”), заполняете короткое заявление (вот бланк и инструкции). Либо подаете заявку в электронной форме на сайте ДФС (правда, к сожалению, это еще то испытание).
4. Возвращаетесь домой, ждете, когда государство пришлет деньги.
5. Пришедшие от государства деньги жертвуете на благотворительность… и начинаете этот алгоритм заново. Фрактал! :)
Кстати, по закону, так же можно получить компенсацию на платежи за ипотеку и за образование".
Друзья, пользуйтесь. Нам всем это только на пользу:)
до дня захисту дітей
Jun. 2nd, 2016 01:46 pmIrina Fedorenko
О ябедах. По просьбе Инны.
У наших детей одним из самых страшных грехов есть ябедничество, т.е. когда ребенок за помощью в опасной и непонятной ситуации обращается ко взрослому с просьбой вступиться и помочь. Особенно яро преследуют таких детей в школе и во дворах. Ябеда-корябеда и далее по тексту. Моя дочка, что отучилась два года в киевской школе вспоминала, как однажды одна девочка обратилась к учительнице, чтобы та ее защитила от постоянных постукиваний и подергиваний за волосы со стороны одноклассника. Учительница отрезала: учитесь самостоятельно решать свои проблемы и не втягивать взрослых. А как дети, не имея ни малейшего опыта решений конфликтных ситуаций, не имея ни малейших социальных лекал, могут решать вопросы, связанных с прямой физической агрессией? Конечно, лишь одним способом – полагаясь на инстинкт, противопоставляя собственную физическую силу. Почти первобытным способом, кусаясь и брыкаясь на радость взрослым, что со стороны наблюдают, как закаляется сталь в синяках и тумаках.
Затем мы переехали в Италию и моя дочка пошла здесь в третий класс начальной школы. И обнаружила совершенно неизвестную ей до сели модель поведения здешних детей в подобных ситуациях. При малейшем намеке на конфликт они несутся к учительнице, наперебой рассказывая свои версии. Учитель может отменить математику или итальянский и целый час рассказывать деткам всего класса о том, что следует делать, когда вы сталкиваетесь с грубой силой, как уйти от конфликта и как важно не поддаваться на провокации, как избежать желания ответных деструктивных действий, как важно гасить конфликт в самом зародыше. Математика отходит на второй план, когда в классе зреет противостояние между одноклассниками. Поэтому здесь не поддержат агрессию не потому что есть угроза получить выговор со стороны взрослых, а потому что сами дети не поддержат тебя в твоем желании намылить кому-то лицо.
А что у нас? А у нас ребенка шестилетнего, семилетнего наделяют полномочиями взрослого, ему повторяют, что он же взрослый, что он плакать не должен, а наоборот, должен постоять за себя. Некоторые взрослые в своей мудрости доходят до прямых советов: дай в глаз, не будь хлюпиком и не приходи больше жаловаться. Вот дети и пытаются выжить сами, используя лишь те немногие средства, что у них есть в их малюсеньком арсенале: кулаки и адреналин в драках. А как же они оттачивают агрессию в ссорах, слова-то какие льются.
Завершу так. Между нами и ними пропасть. И она не в языке, а в социальных привычках. Мы дикари в прямом смысле слова. Мы не любим слезы, мы уважаем силу, мы гордимся шрамами. Только зачем нам тогда такой атавизм как речь. Можно ведь сразу по башке.
О ябедах. По просьбе Инны.
У наших детей одним из самых страшных грехов есть ябедничество, т.е. когда ребенок за помощью в опасной и непонятной ситуации обращается ко взрослому с просьбой вступиться и помочь. Особенно яро преследуют таких детей в школе и во дворах. Ябеда-корябеда и далее по тексту. Моя дочка, что отучилась два года в киевской школе вспоминала, как однажды одна девочка обратилась к учительнице, чтобы та ее защитила от постоянных постукиваний и подергиваний за волосы со стороны одноклассника. Учительница отрезала: учитесь самостоятельно решать свои проблемы и не втягивать взрослых. А как дети, не имея ни малейшего опыта решений конфликтных ситуаций, не имея ни малейших социальных лекал, могут решать вопросы, связанных с прямой физической агрессией? Конечно, лишь одним способом – полагаясь на инстинкт, противопоставляя собственную физическую силу. Почти первобытным способом, кусаясь и брыкаясь на радость взрослым, что со стороны наблюдают, как закаляется сталь в синяках и тумаках.
Затем мы переехали в Италию и моя дочка пошла здесь в третий класс начальной школы. И обнаружила совершенно неизвестную ей до сели модель поведения здешних детей в подобных ситуациях. При малейшем намеке на конфликт они несутся к учительнице, наперебой рассказывая свои версии. Учитель может отменить математику или итальянский и целый час рассказывать деткам всего класса о том, что следует делать, когда вы сталкиваетесь с грубой силой, как уйти от конфликта и как важно не поддаваться на провокации, как избежать желания ответных деструктивных действий, как важно гасить конфликт в самом зародыше. Математика отходит на второй план, когда в классе зреет противостояние между одноклассниками. Поэтому здесь не поддержат агрессию не потому что есть угроза получить выговор со стороны взрослых, а потому что сами дети не поддержат тебя в твоем желании намылить кому-то лицо.
А что у нас? А у нас ребенка шестилетнего, семилетнего наделяют полномочиями взрослого, ему повторяют, что он же взрослый, что он плакать не должен, а наоборот, должен постоять за себя. Некоторые взрослые в своей мудрости доходят до прямых советов: дай в глаз, не будь хлюпиком и не приходи больше жаловаться. Вот дети и пытаются выжить сами, используя лишь те немногие средства, что у них есть в их малюсеньком арсенале: кулаки и адреналин в драках. А как же они оттачивают агрессию в ссорах, слова-то какие льются.
Завершу так. Между нами и ними пропасть. И она не в языке, а в социальных привычках. Мы дикари в прямом смысле слова. Мы не любим слезы, мы уважаем силу, мы гордимся шрамами. Только зачем нам тогда такой атавизм как речь. Можно ведь сразу по башке.
і ще до дня захисту дітей
Jun. 2nd, 2016 01:48 pmЮля Смаль
Я кожного разу роззираюся навколо і мене убиває різниця мого маленького світику з бурхливим, недружнім, навіть ворожим морем, що вирує навколо. Якби порівнювати, то острів мій схожий на око тайфуна, тут сонце, синє небо, тепло і пташечки співають, поки все навколо божеволіє сходить з розуму.
Уперше мене накрило це відчуття колись давно, на уроці. Піднімаю дитину питати, а вона така: я не готова! Особливо не намагаючись допитатись - в мене 30 учнів і 45 хвилин уроку, а самій там заледве 25, кажу: ну, ок. Два, на наступний раз відповіси.
А вона в сльози. Ні, навіть в істерику. Так не плачуть через поточну двійку. Її трясе. Звісно, я в шоці, забираю в підсобку, роблю чай, даю цукерку, учні в класі теж придавлені таким виплеском емоцій. Тиша. І тут звучить страшне: в дитини померла мама, вчора похорон був, вона в школу прийшла, бо дома сидіти не могла.
Вірите, я після того жодного разу в житті не поставила два, попередньо не запитавши: чому? Звісно, вірилося не в усе і не завжди, але... ці очі не забуваються. Таких очей не буває в дітей. В мене був запас корвалолу в шухляді.
Колись, ще я займалася в школі усім навколо, відкрита до світу. Йду додому, а там хлопчина, першокласник. З от такенними блакитними очима. Питаю: а чого ти так пізно? А він: мене не забрали. Приводжу додому: мати в тряпки, батько в дрова і баба в соплі. І що думаєте? Я залишила там дитину. Я. Попередньо розказавши, шо все буде добре, певно, у мами з татом справи, а я його заведу і раптом шо, то почекаю з ним. Залишила дитину в квартирі з трьома убуханими до білої гарячки дорослими.
А ще один малий якось вкрав в мене на уроці в однокласниці щойно подарований телефон. Встиг за урок збігати на базар і за недорого його продати, ще й повернувся до закінчення. Його мати, продавщиця риби на тому ж базарі, гнівно показувала в мене пальцем і казала, що якщо хто і має платити за телефон, то це я, а вона за цього недоноска (цитата) платити не буде, бо в неї ще один такий же і батько у них (тут не цитується, бо на пристойних телеканалах таке запікується). Все це, звісно, при ньому.
А одна, прийшовши до мене в клас запитати за свого сина (я оцінки всі ставила в щоденник), почувши, що відверто не дуже, бо лінується і не хоче вчитися (ніби це щось дивне для учня 8 класу) вийняла з сумки ременя і, поки я спохватилася, встигла при мені його тричі звезти по голові, руках і плечах... Я її виганяла з класу ледь чи не копняками і погрозами.
Я вчила сиріт, дітей без слуху, я вчила дітей після аварій, до таких особливо важко заходити додому, гемофіліків. Вчила дітей, батьків яких позбавили батьківських прав через насильство. Вчила наркоманів і продавців наркотиків. Дітей. Були діти, в сім'ях яких умирали молодші сестрички. Вчила дівчинку, батьки якої втекли з Чечні. Давно було... Вчила злочинців. Бувала на допитах неповнолітніх у міліцейському відділі. Малий циганчук вкрав у продавщиці гаманець і вона вимагала негайно посадити цього бандита в тюрму. А ми з ним у перервах на пару їли яблука, у мене було два. Бачила покинутих дітей. Однокласницю моєї доньки мати з батьком здали в інтернат далеко-далеко від Луцька, аргументуючи небажанням виховувати дитину. Бачила дітей багатих батьків, яких виховували няньки і покоївки, а мама була якраз в контрах з вітчимом і моталася світами - не до дітей. А я - вчителька простої загально освітньої школи. Нічого особливого. Стандартний набір. В мене в друзях є однокурсниця, яка викладає у вечірній школі (філіалом вечірньої школи є, наприклад, школа СІЗО).
І зараз, роззираючись навколо, я розумію, що у світі дуже багато біди. І часто, це не біда якогось природного характеру - хвороба, смерть, бідність. Часто - це біда насильства сильнішого над слабшим, наділеного привидом влади над беззахисним.
Я боюся роззиратися. Боюся дивитися за межі свого острова, де співають пташечки. Мене лякають дитячі очі. Вони не повинні бути такими. Діти не можуть, не повинні страждати. Їх не повинні бити, убивати, мордувати і принижувати. Це неправильно.
І я не знаю, як це змінити. Точно, не безкоштовною роздачею морозива 1 червня і цукерковим набором в луцьких будинок малюка до Миколая. Це найстрашніше, що вигадала підла людська натура - знущання над дітьми.
Я розумію, що це пафосно і нереально, але Боже. Як же я хочу, щоб жодна дитина, неважливо, ким вона виросте в майбутньому, навіть якщо Ганібалом Лектором, але кожна дитина в дитинстві не знала лиха. Ми, дорослі, уже якось мусимо потримати те синє небо в них над головами. Нехай кожна дитина буде щасливою. Бо вона - радість. І вона - майбутнє.
Я кожного разу роззираюся навколо і мене убиває різниця мого маленького світику з бурхливим, недружнім, навіть ворожим морем, що вирує навколо. Якби порівнювати, то острів мій схожий на око тайфуна, тут сонце, синє небо, тепло і пташечки співають, поки все навколо божеволіє сходить з розуму.
Уперше мене накрило це відчуття колись давно, на уроці. Піднімаю дитину питати, а вона така: я не готова! Особливо не намагаючись допитатись - в мене 30 учнів і 45 хвилин уроку, а самій там заледве 25, кажу: ну, ок. Два, на наступний раз відповіси.
А вона в сльози. Ні, навіть в істерику. Так не плачуть через поточну двійку. Її трясе. Звісно, я в шоці, забираю в підсобку, роблю чай, даю цукерку, учні в класі теж придавлені таким виплеском емоцій. Тиша. І тут звучить страшне: в дитини померла мама, вчора похорон був, вона в школу прийшла, бо дома сидіти не могла.
Вірите, я після того жодного разу в житті не поставила два, попередньо не запитавши: чому? Звісно, вірилося не в усе і не завжди, але... ці очі не забуваються. Таких очей не буває в дітей. В мене був запас корвалолу в шухляді.
Колись, ще я займалася в школі усім навколо, відкрита до світу. Йду додому, а там хлопчина, першокласник. З от такенними блакитними очима. Питаю: а чого ти так пізно? А він: мене не забрали. Приводжу додому: мати в тряпки, батько в дрова і баба в соплі. І що думаєте? Я залишила там дитину. Я. Попередньо розказавши, шо все буде добре, певно, у мами з татом справи, а я його заведу і раптом шо, то почекаю з ним. Залишила дитину в квартирі з трьома убуханими до білої гарячки дорослими.
А ще один малий якось вкрав в мене на уроці в однокласниці щойно подарований телефон. Встиг за урок збігати на базар і за недорого його продати, ще й повернувся до закінчення. Його мати, продавщиця риби на тому ж базарі, гнівно показувала в мене пальцем і казала, що якщо хто і має платити за телефон, то це я, а вона за цього недоноска (цитата) платити не буде, бо в неї ще один такий же і батько у них (тут не цитується, бо на пристойних телеканалах таке запікується). Все це, звісно, при ньому.
А одна, прийшовши до мене в клас запитати за свого сина (я оцінки всі ставила в щоденник), почувши, що відверто не дуже, бо лінується і не хоче вчитися (ніби це щось дивне для учня 8 класу) вийняла з сумки ременя і, поки я спохватилася, встигла при мені його тричі звезти по голові, руках і плечах... Я її виганяла з класу ледь чи не копняками і погрозами.
Я вчила сиріт, дітей без слуху, я вчила дітей після аварій, до таких особливо важко заходити додому, гемофіліків. Вчила дітей, батьків яких позбавили батьківських прав через насильство. Вчила наркоманів і продавців наркотиків. Дітей. Були діти, в сім'ях яких умирали молодші сестрички. Вчила дівчинку, батьки якої втекли з Чечні. Давно було... Вчила злочинців. Бувала на допитах неповнолітніх у міліцейському відділі. Малий циганчук вкрав у продавщиці гаманець і вона вимагала негайно посадити цього бандита в тюрму. А ми з ним у перервах на пару їли яблука, у мене було два. Бачила покинутих дітей. Однокласницю моєї доньки мати з батьком здали в інтернат далеко-далеко від Луцька, аргументуючи небажанням виховувати дитину. Бачила дітей багатих батьків, яких виховували няньки і покоївки, а мама була якраз в контрах з вітчимом і моталася світами - не до дітей. А я - вчителька простої загально освітньої школи. Нічого особливого. Стандартний набір. В мене в друзях є однокурсниця, яка викладає у вечірній школі (філіалом вечірньої школи є, наприклад, школа СІЗО).
І зараз, роззираючись навколо, я розумію, що у світі дуже багато біди. І часто, це не біда якогось природного характеру - хвороба, смерть, бідність. Часто - це біда насильства сильнішого над слабшим, наділеного привидом влади над беззахисним.
Я боюся роззиратися. Боюся дивитися за межі свого острова, де співають пташечки. Мене лякають дитячі очі. Вони не повинні бути такими. Діти не можуть, не повинні страждати. Їх не повинні бити, убивати, мордувати і принижувати. Це неправильно.
І я не знаю, як це змінити. Точно, не безкоштовною роздачею морозива 1 червня і цукерковим набором в луцьких будинок малюка до Миколая. Це найстрашніше, що вигадала підла людська натура - знущання над дітьми.
Я розумію, що це пафосно і нереально, але Боже. Як же я хочу, щоб жодна дитина, неважливо, ким вона виросте в майбутньому, навіть якщо Ганібалом Лектором, але кожна дитина в дитинстві не знала лиха. Ми, дорослі, уже якось мусимо потримати те синє небо в них над головами. Нехай кожна дитина буде щасливою. Бо вона - радість. І вона - майбутнє.
канібали серед нас
Jun. 2nd, 2016 08:16 pmАртем Фурманюк
"ПРОШУ РЕПОСТ!
Кримінальний альфонс та шахрай з Донецька рвется до громадських радників в НАБУ
Оп-па! Ну, просто феєрична новина. Як там Порошенко казав - "жити по-новому"? Дивлюся списки кандидатів до Ради громадського контролю при НАБУ і натикаюся на 21-й номер зі знайомим до болю прізвищем Івана Галунги. Як виявляється, цей донецький шахрай є членом якогось ГО "Народний люстратор" та, як він сам указав в своїй автобіографії, организатором ГО "Народний Люстраційний центр", хоча його самого вжа давно пора люструвати, а краще - каструвати.
Ще в 2008 році сайт журналістських розслідуваннь "PRO-TEST", який я тоді редагував, опублікував відкритий лист жительки Донецька Ніни Твердохліб до лідера БЮТ Юліі Тимошенко , в якому авторка розповіла, що тодішній голова Донецької міської парторганізації "Батькивщини" Іван Галунга займався займався масовим продажем людей, а саме молодих дівчат, за кордон - для занять проституцією. Зокрема, як стверджувала Твердохліб, Галунга продав її дочку в рабство до Греції, звідки дівчина дивом змогла повернутися в Україну. Решті дівчат зі 100 (!) доказаних тоді слідством епізодів пощастило тоді менше...
Мені довелося особисто поспілкуватися з Ніною Петрівною після публікації її листа, а ще через кілька днів я оприлюднив власне журналістське розслідування на цю тему , яке повністю довело слова Твердохліб. До речі, процедура вербування майбутніх сексуальних рабинь, фотографування тощо відбувалися прямо в будинку Галунги, там була облаштована ціла порностудія.
Більше того, я проілюстрував свою статтю довідками з відомої УБОЗівської бази даних "Скорпіон " (див. внизу поста). Згідно з якими видно, що Галунга бреше в своїй автобіографії , що він не притягувався до відповідальності. Так , за торгівлю дівчатами була засуджена, а потім амністована (завдяки наявності у подружжя двох неповнолітніх дітей і зусиллям свого благовірного) його дружина Марина. А сам він і укланялся від податків в свій час, і збивав людей на власному автомобілі. Подробиці в вищевказаному мною журналістському розслідуванні.
Тепер цей фрукт преться викорінювати корупцію в Україні, хоча його самого зняли з посади голови донецького БЮТу за злодійство і розтрату коштів, виділених центральним партійним офісом на проведення президентської виборів в Донецьку в 2010 році. Йшлося про величезні суми - мільйони.
Про моральне обличчя Галунги, зокрема його ставлення до слабкої половини людства, добре говорить ще один красномовний факт. Свого часу створена ним громадська організація пафосно збирала гроші на встановлення пам'ятника донецьким жінкам-шахтарям, які відновлювали місто після війни з німцями. Були зібрані величезні гроші, які згодом благополучно осіли в кишенях цього шахрая, а пам'ятник біля Ворошиловського райвиконкому так і не з'явився. Все законічось на установці постаменту.
Можна тільки здогадуватися, чого "нарадить" Галунга "антікоррупціонщікам", якщо пройде конкурс та потрапить в Раду громадського контролю. А у нього є шанси - обраними стануть 15 з 29 кандидатів. До речі, сьогодні перший і останній день голосування по кандидатурах.
Серед них ще два соратника Галунги по "Народному люстратору". Хочеться вірити, що вони не належать до числа переконаних альфонсів з кримінальним ухилом, як їх колега. Хай уже краще залишаються просто дурнями, які нібито нічого не знали про темне минуле Галунги."
"ПРОШУ РЕПОСТ!
Кримінальний альфонс та шахрай з Донецька рвется до громадських радників в НАБУ
Оп-па! Ну, просто феєрична новина. Як там Порошенко казав - "жити по-новому"? Дивлюся списки кандидатів до Ради громадського контролю при НАБУ і натикаюся на 21-й номер зі знайомим до болю прізвищем Івана Галунги. Як виявляється, цей донецький шахрай є членом якогось ГО "Народний люстратор" та, як він сам указав в своїй автобіографії, организатором ГО "Народний Люстраційний центр", хоча його самого вжа давно пора люструвати, а краще - каструвати.
Ще в 2008 році сайт журналістських розслідуваннь "PRO-TEST", який я тоді редагував, опублікував відкритий лист жительки Донецька Ніни Твердохліб до лідера БЮТ Юліі Тимошенко , в якому авторка розповіла, що тодішній голова Донецької міської парторганізації "Батькивщини" Іван Галунга займався займався масовим продажем людей, а саме молодих дівчат, за кордон - для занять проституцією. Зокрема, як стверджувала Твердохліб, Галунга продав її дочку в рабство до Греції, звідки дівчина дивом змогла повернутися в Україну. Решті дівчат зі 100 (!) доказаних тоді слідством епізодів пощастило тоді менше...
Мені довелося особисто поспілкуватися з Ніною Петрівною після публікації її листа, а ще через кілька днів я оприлюднив власне журналістське розслідування на цю тему , яке повністю довело слова Твердохліб. До речі, процедура вербування майбутніх сексуальних рабинь, фотографування тощо відбувалися прямо в будинку Галунги, там була облаштована ціла порностудія.
Більше того, я проілюстрував свою статтю довідками з відомої УБОЗівської бази даних "Скорпіон " (див. внизу поста). Згідно з якими видно, що Галунга бреше в своїй автобіографії , що він не притягувався до відповідальності. Так , за торгівлю дівчатами була засуджена, а потім амністована (завдяки наявності у подружжя двох неповнолітніх дітей і зусиллям свого благовірного) його дружина Марина. А сам він і укланялся від податків в свій час, і збивав людей на власному автомобілі. Подробиці в вищевказаному мною журналістському розслідуванні.
Тепер цей фрукт преться викорінювати корупцію в Україні, хоча його самого зняли з посади голови донецького БЮТу за злодійство і розтрату коштів, виділених центральним партійним офісом на проведення президентської виборів в Донецьку в 2010 році. Йшлося про величезні суми - мільйони.
Про моральне обличчя Галунги, зокрема його ставлення до слабкої половини людства, добре говорить ще один красномовний факт. Свого часу створена ним громадська організація пафосно збирала гроші на встановлення пам'ятника донецьким жінкам-шахтарям, які відновлювали місто після війни з німцями. Були зібрані величезні гроші, які згодом благополучно осіли в кишенях цього шахрая, а пам'ятник біля Ворошиловського райвиконкому так і не з'явився. Все законічось на установці постаменту.
Можна тільки здогадуватися, чого "нарадить" Галунга "антікоррупціонщікам", якщо пройде конкурс та потрапить в Раду громадського контролю. А у нього є шанси - обраними стануть 15 з 29 кандидатів. До речі, сьогодні перший і останній день голосування по кандидатурах.
Серед них ще два соратника Галунги по "Народному люстратору". Хочеться вірити, що вони не належать до числа переконаних альфонсів з кримінальним ухилом, як їх колега. Хай уже краще залишаються просто дурнями, які нібито нічого не знали про темне минуле Галунги."